Історія Фізкультурно-спортивного товариства “Спартак”

„Не знаючи минулого, неможливо збагнути справжній зміст сучасності і мети майбутнього…”

Справді, з чого починався спорт в нашому товаривстві? Звичайно, з залишків колишніх дореволюційних спортивних осередків і з перших гуртків Всевобучу, що дбайливо акумулювали в собі риси минулого, а також з пролетарських гуртків промислової  кооперації, „кустарів-одиночок”, артільних працівників тощо.

Саме від них у спадщину молодій радянській республіці дісталася гучна спортивна слава, що кликала молодь бути такою ж сильною і непереможною, але не залишила майже ніякої спортивної бази для здійснення мрій. Звичайно, та  невелика кількість гімнастичних залів, стадіонів, велотреків, яхт-клубів, що раніше слугували привілегійованій частині населення, не могли задовольнити пролетарську молодь, яка тягнулася до занять спортом. Пізнавши фізичні вправи і перші  види спорту на курсах Всевобучу, молодь швидко усвідомила їх величезне оздоровче значення, хотіла мати їх постійними супутниками свого дозвілля, щоб краще гартуватися до самовідданої праці на благо рідної Вітчизни і завжди бути готовою до її захисту.

Організація нових відділень молодіжно-спортивного товариства „Спартак” в різних містах України стала поштовхом до широкого залучення пролетарської молоді до занять спортом, проведення змагань та створення спортивної бази.

Прикладом цієї діяльності може слугувати  Черкаське відділення „Спартака”, яке  проводило роботу по залученню до регулярних занять фізкультурою і спортом робітничу молодь міста та навколишніх сіл, організовувало перші спортивні  змагання і показові виступи. Створена гімнастично-спортивна група відділення Всевобучу з 22 спортсменів, що стала спартаківською, була застрільником проведення серед молоді змагань з футболу, кульової стрільби, легкої атлетики, гімнастики. У 1923 році міська молодь спорудила перший стадіон в Черкасах.

В Одеській губернії  нараховувалося 32 спортивні клуби і понад сто інших спортивних організацій, серед них – три яхт-клуби, в кожному з яких займалося спортом близько 500 чоловік. 12 серпня 1923 року в Одесі закінчено будівництво і відкрито Червоний стадіон. Відділення „Спартака” відкрило мотовелосекцію, в яхт-клубі створили 17 веслувальних  команд по 15 чоловік в кожній, провело змагання з футболу, гімнастики, водних видів спорту, мотоциклетні та велосипедні гонки на приз пам’яті одного з перших російських авіаторів одесита М.Єфимова та інші. При відкритті стадіону відбулася і перша олімпіада Одещини.

А в Києві на початку серпня 1923 року відбулася губернська олімпіада за участю спортивних клубів „Спартака”  з команд міських  районів Києва, а також з Умані, Малина, Бердичева, які змагалися з баскетболу, легкої атлетики, футболу, велоспорту, фехтування та гімнастики. Команда київського спортклубу „Спорт” в складі Г.Касперського, В.Колпикова, П.Лукашевича і В.Калини в естафеті 4х400 метрів встановили новий рекорд України, що протримався з часу першої Всеросійської олімпіади в Києві майже десять років.

Масові змагання спартаківців відбулися і в інших губерніях, містах та районах республіки.

Це дозволило Центральному бюро Всеукраїнських  організацій фізичної культури „Спартак” з 8  по 10 вересня 1923 року провести Першу Всеукраїнську спартакіаду. До програми змагань було включено легку атлетику, футбол,  важку атлетику, велоспорт, гімнастику, фехтування, теніс, бокс, баскетбол (ці старти відбувалися на спортмайданчиках та стадіонах Харкова), а також з плавання і веслування (на базах Києва).

Перша Всеукраїнська спартакіада  закінчилася перемогою харківських спартаківців, які здобули більшість призових місць в змаганнях. Але головне було не в здобутих очках і метрах (хоч і це не знімалось з обліку), а в тому, що цікаві змагання стали складовою частиною програми Першої Всеукраїнської спартакіади. Це був огляд молодого пролетарського спорту, демонстрація його зростаючої сили. Вони  мали й велике політичне значення.  В спартакіаді взяло участь понад 300 спортсменів з восьми губерній України. Саме після цих змагань старе слово „олімпіада” була вперше замінено на „спартакіаду”.

Перша Всеукраїнська спартакіада стала поштовхом для подальшого розвитку фізичної культури і спорту в республіці . У вільний від роботи і навчання час молодь намагалася займатися фізичними вправами, тренувалася в різних  самодіяльних спортивних гуртках. Організації і профспілкові комітети всіляко сприяли створенню фізкультурних гуртків і осередків на підприємствах, установах та в навчальних закладах. В зміст їх діяльності входили військово-фізична підготовка, особливо заняття легкою атлетикою, спортивними іграми, плаванням, фехтуванням, боротьбою, кульовою стрільбою, молодь діставала короткі відомості з гігієни, надання першої медичної допомоги тощо.

Спартаківці  поклали початок спортивній дружбі молоді міста і села, „змичці”, як говорили раніше. Спортсмени виїздили в навколишні села, виступали з показовими гімнастичними вправами,  організовували перші змагання з сільською  молоддю, проводили бесіди на спортивні теми. В містах республіки майже не було кадрів фізкультурних організаторів, за винятком груп ентузіастів-спортсменів. І вони взяли на свої плечі важкий тягар – сприяти організації і розвитку масової фізкультури і спорту. Слухаючи розповіді  ветеранів фізкультурного руху, або читаючи  замітки пожовклих від часу газет і журналів тих років, мимоволі  відчуваєш гордість і захоплення за молодь 20-х років, яка поклала початок пролетарському спорту.

Центральне бюро та керівні місцеві органи спортивного товариства „Спартак” разом з новоутвореними радами фізичної культури в цей період продовжували направляти діяльність спортивних організацій, а згодом, у серпні 1924 р., коли ради зміцніли, і уникаючи паралелізму в роботі, бюро „Спартака” зливали з ними.

В склади рад фізкультури на місцях були введені колишні керівники „Спартака”,  бо як показала практика, їх енергія та ініціатива відігравали вирішальну  роль за всенародне поширення фізичної культури і спорту, в організації спортивних свят молоді та змагань й  у проведенні перших спартакіад в містах і районах республіки. Фізкультурні ради стали тим зв’язуючи  ланцюгом, що об’єднували і узгоджували діяльність усіх органів, які проводили роботу в галузі фізичної культури.

Отже, зародження першого в Україні спортивного товариства „Спартак” сприяло зміцненню ролі організацій в справі пролетаризації спорту, виконанню завдань по залученню усієї робітничої молоді до спорту шляхом створення на підприємствах, організаціях і районах  спорторганізацій „Спартак”, через які робітничі маси прилучилися до громадсько-політичного життя. Спартаківці проводили й значну  виховну роботу серед молоді. Крім того, вони допомагали  сформувати спортивні гуртки при профспілкових організаціях. Особливо сильними у спортивному відношення були спортивні гуртки радторгслужбовців, харчовиків, медичних працівників, деревообробників, місцевої промисловості та інші, які вже проводили значну учбово-тренувальну роботу всередині гуртків та змагалися між собою.

Починали зароджуватися підприємства промислової кооперації, при яких організовуватимуться гуртки масового спорту. Деякі з них ставали конкурентно здібними в спортивному  відношенні  навіть  крупним колективам фізкультури підприємств. Чисельність кооперативних організацій та їх роль в державному управлінні і громадському житті республіки зросли. Приємним фактором стало тяжіння молоді цих підприємств до спорту. Саме в надрах колективів промислової кооперації, перших артілей, організацій та учбових закладів закладалися підвалини майбутнього спортивного товариства, яке знову дістане ім’я легендарного Спартака.

Вже успішно працювали гуртки фізичної культури при галузевих  профспілках в Харкові, Києву, Луганську, Катеринославі (нині Дніпропетровськ),  Одесі, Юзівці (нині Донецьк), Черкасах, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Тульчині, Вінниці та інших містах, накопичивши певний досвід спортивно-масової роботи. Працівників  промислової кооперації ще називали по старинці „кустарями”  і спортивні гуртки мали кустарний характер. Звичайно, не мали вони ні матеріальної базі, ні фахівців спорту, але у молоді цих підприємств  було досить молодецького запалу, невичерпної енергії, бажання прилучитися до занять спортом, загартовувати себе фізичними вправами для підготовки до продуктивної праці і захисту молодої країни Рад.

Розвиток масової фізкультури в артільних підприємствах, галузевих профспілках став часткою їх культурного життя, ставлячи собі за мету оздоровлення трудящих.

…Незабутні, буремні 20-ті  роки… Це вони стали стартом в боротьбі за масовість у фізкультурному русі, породжували перші спортивні осередки і гуртки, клуби, товариства, перші старти… Це був наступ на високі результати в спорті, це були роки всеукраїнського походу за здоров’я народу.

Так зароджувався пролетарський спорт.

Створений „Спартак” починає діяти.

Історія 30-х років залишила нашому поколінню одну з яскравих сторінок життя. В нашій країні вони стали періодом небачених зрушень в усіх сферах – подвиг і романтика регулювали  його буття,  ламаючи старі уявлення про людські можливості, піднімали творчу ініціативу і ентузіазм народних мас.

Це був і злет фізкультурного руху в країні , пошук нових форм роботи і боротьба за впровадження їх в життя.  Цьому сприяли нові постанови профспілкових органів, в основі яких було створення колективів фізкультури по виробничому принципу та спортивних комітетів, впровадження Всесоюзного фізкультурного комплексу „Готовий до праці й оборони”, який набув популярності серед молоді, а організація  спортивних  товариств профспілок наблизило масову фізкультуру  до діяльності кожної виробничої галузі, єднало трудівників однорідних професій у спортивних заходах, піднімало патріотизм серед них за свій колектив.

З початку 30-х  років в країні зростає кількість трудових колективів артілей промислової кооперації. Організація в них гуртків і колективів фізкультури  сприяла активному залученню працюючих до масових занять фізичними вправами та улюбленими видами спорту. Саме з метою покращення  керівництва діяльністю понад тисячею  створених гуртків фізичної культури при президії Всесоюзної ради промкооперації було створено Бюро фізичної культури.

Згодом аналогічне Бюро було створене і при Укрпромраді. Бюро намагалося організаційно зміцнити спортивні осередки при артілях промислової кооперації, допомагало організовувати і проводити масові змагання, залучати працюючих до занять фізкультурою і спортом, обладнувати спортивну базу.

Подальший ріст чисельності первинних фізкультурних організацій промислової кооперації  прискорив створення добровільного спортивного товариства. На початку 1935 року на пропозицію Центрального комітету комсомолу Всекомпромрада здійснила ряд організаційних заходів, спрямованих на створення фізкультурно-спортивного товариства. Уряд задовольнив прохання  Всесоюзної Ради промислової кооперації, і 19 квітня 1935 року прийняв рішення про організацію Всесоюзного добровільного фізкультурно-спортивного товариства, якому дали назву „Спартак”.

Президія Всесоюзної Ради фізичної  культури при ЦВК СРСР своєю постановою від 19 квітня 1935 року „Про організацію добровільного фізкультурного товариства „Спартак”  в системі Промислової Кооперації” затвердила представлений статут товариства і положення про центральну раду, а також проект форми, прапора, емблеми й членського квитка.

Почалася копітка організаційна робота по створенню спортивного товариства на  місцях.  З цією метою було  затверджено Організаційне бюро товариства „Спартак”, яке очолив відомий діяч  профспілкового руху К.В.Василевський,  заступником став один з перших комсомольських  організаторів фізкультурної роботи, член президії Всесоюзної Ради фізкультури і член Виконкому Червоного Спортінтерну С.Привіс, який у 20-х роках працював в Харкові головою правління першого в Україні спортивного клубу імені Л.Балабанова та був членом Бюро Всеукраїнської організації  фізкультури „Спартак” при ЦК ЛКСМ України.

Організаційне бюро по створенню товариства розробило оперативні плани розвитку масової фізичної культури і спорту в трудових колективах артілей промислової кооперації, створення широкої мережі фізкультурних колективів в містах і районних центрах країни, будівництва спортивної бази, переведення  деяких швейних підприємств галузі на пошиття спортивної   форми та інвентарю тощо.

Організаційному бюро було запропоновано негайно приступити до організаційного оформлення центральної ради і місцевих організацій товариства та розпочати роботу по підготовці до скликання  Всесоюзного з’їзду товариства „Спартак”. В цю діяльність підключалися обласні, крайові і республіканські Ради фізкультури, які зобов’язані  були забезпечити практичну допомогу і систематичне керування в справі організації і діяльності товариства „Спартак”.

Вперше в статуті виробничого спортивного товариства промкооперації „Спартак” було поставлене завдання ввести  фізичну культуру і спорт у виробничий процес для підвищення виробництва праці, а також  спрямовувати на боротьбу з професійними вадливостями і травматизмом.  Спартаківці повинні були здійснювати масовий розвиток форм і методів здорового відпочинку і розваг для трудящих, об’єднаних системою промкооперації і членів їх сімей, разом з системою промспілки  організовувати лікарський контроль з фізичної культури в усіх ланках спорттовариства.

В 30-х роках поряд з грандіозними будовами в Донбасі, на Дніпрогесі, ряду  металургійних комбінатів та інших почали в Україні широко зростати підприємства промислової кооперації, які спеціалізовувались на виробництві  необхідних   для народу  товарів широкого вжитку, харчування, побутового призначення та інших, що виробляли майже 40-50 відсотків валового доходу міст, а в деяких невеликих районних центрах і всі сто. Кожна з промартілей налічувала в своєму колективі від 25 до 500 працюючих, що, по суті, представляли крупні колективи фізкультури, здатні конкурувати з командами деяких підприємств і організацій.  Спортивні міські ради закріплювали за кожним колективом (а то й кількох) інструктора-організатора, завдання якого полягало у наданні допомоги в організації, фізкультурного колективу, проведенні тренувально-підготовчого  до змагань процесу, створенні команд з видів спорту, придбанні спортивної форми та інвентарю та участі  команд колективу в міських і вищих за рангом відомчих змаганнях.

Українська організація „Спартак” однією з перших серед союзних республік разом з Харківською, Київською, Вінницькою,  Дніпропетровською, Сталінською (нині Донецькою), Одеською і Чернігівською обласними радами увійшла до складу Всесоюзного спорттовариства промкооперації. Досвід перших фізкультурних гуртків у  промисловій кооперації, що з’явилися ще в середині 20-х при галузевих профспілках у Харкові, Дніпропетровську, Києві, Чернігові та інших містах за активної участі комсомольців і молоді, згодився при створенні нового спорттовариства.

В Україні вже за короткий була проведена значна організаційно-масова робота по створенню міських і обласних рад спорттовариства  та артільних й інших колективів фізкультури. Крупні колективи промислових артілей промкооперації були створені в багатьох містах республіки, особливо в Києві, Житомирі, Вінниці, Проскурові (нині Хмельницький), Одесі, Харкові, Луганську, а також в Чернігові, Полтаві, Черкасах, Умані, Лубнах, Золотоноші, Тульчині, Кіровограді, Бердичеві, Сумах, Кременчуці та в інших великих і малих містах та райцентрах України. Вже до кінця року було створено понад 300 колективів фізкультури, а кількість фізкультурників збільшувалася з кожним днем і  сягала до 35 тисяч.

Значну організаторську роботу в Україні по створенню республіканського спортивного товариства промкооперації „Спартак”  проводили Вукомпромрада і Рада фізкультури  при ВЦК УРСР  та створене ними Організаційне бюро. Тому до кінця 1935 та початку 1936 років  вже були  на місцях створені колективи фізкультури та міські, обласні  і республіканська ради спорттовариства.

До керівництва товариства в республіці прийшли  профспілкові, комсомольські і спортивні організатори фізкультурного руху.

Перебудова фізкультурної роботи в Україні  з організацією нового спорттовариства давала зримі прикмети росту. За який-небудь рік кількість членів його зросла майже вдвічі; в містах, а особливо районних центрах, де крім „Спартака”, не було інших спортивних організацій та гуртків, до нього потягнулася молодь з інших підприємств і установ. Міська рада „Спартак” стала для них справжнім вогнищем спортивно-масової роботи, і вони залюбки йшли на заняття спортом в її секції та виступали в змаганнях.

Починаючи з 1936 року, Республіканська  рада ДСТ „Спартак” почала регулярно проводити першості товариства з багатьох видів спорту, особливо з легкої атлетики, футболу, боротьби, важкої атлетики, боксу, волейболу, плавання, кульової стрільби та інших видів. Широкого поширення набував волейбол. Він став ніби  атрибутом любого колективу фізкультури із-за своєї доступності, емоційності. Жодне дозвілля молоді не обходилося без цієї гри.

Чудові спартаківські волейбольні команди були вже в Харкові, Дніпропетровську, Києві, Одесі, Житомирі, Чернігові, Черкасах та інших містах республіки. А диктували моду в першостях України гравці Харкова. У 1933 році вони стали переможцями республіканської першості , що відбулася в Дніпропетровську, і з тих  пір, аж до 1941 року, були переможцями серед жіночих і чоловічих команд.

У 1941 році звання чемпіонів України серед чоловіків переходить до київських спартаківців, а серед жінок чемпіонками залишаються харків’янки. Лише війна перепиняє їх подальшу переможну ходу.

В першому ж всесоюзному чемпіонаті „Спартака” в Москві  харківські спортсмени стають призерами, поступаючись столичним волейболістам та команді Ленінграда.

Мужнів і футбол. Ця гра полонила серця спартаківських спортсменів. В кожному місті, в крупних колективах фізкультури товариства були футбольні команди. Проводилася всеукраїнська першість „Спартака”, де фаворитами були футболісти Дніпропетровська.

У 1935 році дніпропетровська команда стала чемпіоном України, а коли у наступному році були створені добровільні спорттовариства  профспілок, то в республіці організовуються при спорттовариствах „Динамо”, „Спартак”,”Локомотив”, а пізніше – „Сільмаш” показові команди (по сучасному – команди центральних секцій).   Команда дніпропетровського „Спартака” у 1937 році стала чемпіоном України.

А у 1938 році в групі сильніших у всесоюзній першості виступав харківський „Спартак.

Приємно відзначити також, що в складах московської команди „Спартак” у футбольному чемпіонаті СРСР в різні роки виступали вихованці спартаківських колективів України і завойовували почесні звання чемпіонів та призерів змагань. Серед них – неодноразовий чемпіон СРСР миколаївець Станіслав Леута (1936,1938р.), дніпропетровець Павло Корнілов (1938-1939), Андрій Протасов (1939)  з Одеси та інші.

З 1937 року в республіці розігрується ще одне почесне звання – володаря Кубку України.

В розіграші першого Кубку України успішно стартували спартаківці  Дніпропетровська. Послідовно перемігши чотири команди поспіль,  наддніпряни у напівфіналі зустрілися з футболістами київського „Динамо” і поступилися.

Серед представників футбольної  феміди, що обслуговували  всесоюзні  і республіканські турніри, були і представники спартаківських організацій. Особливо плідно працювали харківські  і київські арбітри, яким було присвоєно звання судді всесоюзної категорії. Серед них харків’яни Л.Ордін, О.Левітін, Г.Грицюк, кияни – С.Хавчин, Л.Чорнобильський та інші.

Футбол серед  спартаківських колективів набував значного поширення, ставав популярним і був чудовим засобом оздоровлення і виховання молодого покоління.

З перших днів свого існування нове товариство широко розгорнуло  масштабну організаційну роботу по створенню колективів фізкультури промислової кооперації, по масовому охопленню працюючих  систематичними заняттями фізкультурою і спортом, вихованню всебічно розвинутих та фізично загартованих громадян молодої республіки Рад.

У передвоєнні роки весь світ знав про видатні досягнення спартаківських спортсменів України. Вони стали першопроходцями у великому спорті. Особливих успіхів  добилися важкоатлети Георгій Попов, Юзеф Хотинський, Григорій Новак, Аркадій Касперович, Юзеф Полонський, Яків  Куценко, Олександр Донськой та інші.

У 1937 році звання чемпіонів Радянського Союзу в командному заліку завоювали українські штангісти, серед яких в основному були спартаківські спортсмени,  утримували його і у наступні роки.

Яків Куценко – один  з найвидатніших представників радянської школи важкої атлетики був 14-разовим чемпіоном країни.  Він першим в СРСР подолав чотиристакілограмовий рубіж в триборстві, став першим чемпіоном Європи.  Починаючи з 1936 року – по 1951 рік, він одинадцять разів завойовував звання чемпіона України, що й досі не вдалося здійснити жодному атлету.

За свій спортивний шлях  він чотири рази  встановлював світові та 53 рази всесоюзні рекорди, двічі отримував срібні нагороди чемпіонату світу (1946, 1950) та двічі піднімався на вищий європейський щабель.

Багато талановитих спортсменів підготував цей видатний штангіст – заслужений  майстер спорту, заслужений тренер СРСР, арбітр міжнародної категорії, наставник олімпійської  молоді!

Побачивши успішну організацію  змагань і постановку спортивно-масової роботи в молодому спортивному товаристві,  до лав ДСТ „Спартак” потягнулося  багато перспективних спортсменів, які в перших же змаганнях заявили про себе  на повний голос.

Зростанню майстерності спартаківських спортсменів сприяло прийняте у 1936 році рішення Всесоюзної ради спорттовариства про проведення першості спорттовариства з різних видів спорту. Змагання стали одним із дієвих засобів залучення до активного способу життя працівників  промислових артілей та членів їх сімей,  учнівської молоді, прилучення їх до фізкультури і спорту, виявлення  в них, як індивідуальних, так і особливо досягнень колективів.  Змагання сприяли  розвитку масовості, пошуку нових  талановитих  спортсменів, а безпосередня участь  провідних спортсменів  в стартах привертала увагу широкої громадськості.

Українська республіканська організація „Спартак” включилася у проведення масових  першостей з масових видів спорту, які полюбилися молоді.  В республіці були проведені  відомчі першості з кросу, де на старт весняних і осінніх змагань виходили майже всі працівники того чи іншого артільного колективу. Треба було бачити, з якою пристрастю  кожен  стартуючий на дистанціях кросу захищав честь свого відомства деревообробників, лозомеблевиків чи  металістів тощо. А на грудях кожного кросмена  був ромбовидний знак товариства „Спартак”.

Тисячі спартаківців змагалися  за право з честю  носити почесний значок „ГПО”, склавши нормативи і вимоги фізкультурного комплексу.

Кращі з кращих спортсменів виступали в першостях Республіканської ради  „Спартак” з легкої атлетики, волейболу, футболу, важкої атлетики, боксу, плавання тощо. Першими переможцями стали волейболісти Дніпропетровська, столичні боксери і штангісти, легкоатлети Харкова, борці Чернігова та інші.

У 1936 році на чемпіонаті Всесоюзної ради ДСТ „Спартак” легкоатлет із Запоріжжя Іван Козир   встановив рекорд України у метанні  молота, який проіснував понад тринадцять років і був перевершений у 1949 році київським спартаківцем Георгієм Дибенком. Успішно виступали киянки Віра Піжурина з бігу на 100 і 200 метрів та Лариса Граужис – з бігу на 500 метрів, харків’янка Клара Фрумкіна – з бігу на 800 метрів та інші. Вони стали чемпіонами і рекордсменами республіки і в наступному  році. В серпні 1937 року в Москві в особистій першості країни Віра Піжурина  вийшла  переможцем з бігу на 200 метрів та в стрибках у довжину, а Клара Фрумкіна на своїй коронній дистанції 800 метрів. А вже наступного року Віра Піжурина перевершила світове досягнення  з бігу на 400 метрів, показавши 57,7 секунд.

Хороші результати протягом 1938-1939 років демонструвала київська спартаківка Лариса Граужис у бігу на 500 і 800 метрів та в стрибках у довжину з розбігу.

Республіканське спорттовариство промкооперації в своїх лавах виховало багато перспективних  спортсменів.  Талановитий і різнобічний спортсмен Михайло Дмитрієв з Харкова перший із спартаківців України завоював звання абсолютного чемпіона СРСР із спортивної гімнастики 1936 року. Він же був другим після  москвича Миколи  Сєрого в  змаганнях  ІІІ Всесвітньої робітничої Олімпіади, яка  відбулася влітку 1937 року в Антверпені. До речі, Михайло Дмитрієв через травми кількох гравців московського „Спартака”  замінив одного з них і успішно провів зустріч, ставши, як  і інші футболісти, переможцем всесвітнього турніру.

Провідні спартаківські спортсмени разом з посланцями інших республік успішно виступивши на Всесвітній робітничій  Олімпіаді в Антверпені, потім продемонстрували свою майстерність в Парижі, Празі та інших містах Європи. Весь спортивний світ говорив, що виступи  радянських спортсменів змогли б прикрасити  будь-які змагання світового рівня.

1936 рік став переможним у розвитку фізкультурного руху в країні. Піднялася творча ініціатива і ентузіазм фізкультурників. Розгорнулося будівництво спортивних споруд, створення перших дитячих спортивних шкіл, будинків піонерів з секціями для  самодіяльної роботи, в тому числі і спортивних.

Створення колективів фізкультури  по виробничому принципу ще більше наблизило спортивно-масову роботу до завдань поточного моменту. Вся робота в галузі фізичної культури признавалася справою першочергового державного  значення.

30-ті роки стали періодом бурхливого розквіту і Української республіканської організації товариства промкооперації. У передвоєнні роки, не дивлячись на значну кількість профспілкових спорттовариств в республіці, перед серед них, особливо по масовості в спорті, вів „Спартак”. Сильнішими спортсменами і командами  спартаківці були представлені в складах збірних колективів спорттовариства та України в змаганнях різного рангу. Примітною особливістю спартаківських колективів стала їх популярність в багатьох містах, вони були примітною подією в їх громадському житті. Участь команд  з ромбовидною емблемою і літерою „С” в різних змаганнях стало прикметою часу, за них уболівала мало не більша частина городян, яка завжди  зберігала вірність традиціям „Спартака”, патріотизм спортивному прапору товариства.

Важливим випробуванням для молодих радянських спартаківців стала участь у всесоюзних велотурах. На машинах вітчизняного виробництва з маркою „ХВЗ”, а по суті, в класі дорожних велосипедів, на дистанції у 2500 кілометрів Першого радянського велотуру  1937 року переможцем став харківський велогонщик Володимир Букрєєв. Спартаківська шестірка велосипедистів теж завоювала перший приз.

Наступного року дистанція Другого велотуру  була продовжена  до 3200 кілометрів і пролягла по шляхах трьох братських республік – Російської Федерації, України і Білорусії. Взявши  старт в Москві, шістка провідних  спартаківських  велогонщиків в складі москвичів Володимира Леонова, Петра Васильєва, Михайла Назарова та українських  спортсменів – харків’янина  Володимира  Букрєєва, одесита Валентина Гейнемана і киянина Миколи  Ялового першою промчалася по маршруту велотуру через Тулу-Орел-Чернігів-Гомель-Бобруйськ-Мінськ-Вітебськ-Псков-Ленінград-Новгород-Калінін (нині Твер) і фінішували в столиці, ставши вдруге переможцями. 20 етапів велогонки впевнено подолав і харків’янин   Володимир  Букреєв, який посів друге місце в особистому заліку.

В Третій всесоюзній велогонці 1940 року спартаківська команда знову не віддала нікому пальми першості.

Примітною стала нев’януча спортивна молодість харківського майстра спорту Володимира Букрєєва і в наступних роках. На початку 50-х він брав участь у багатоденній республіканській велогонці і посів третє місце, а потім блиснув своїм талантом і в першості Радянського Союзу і знову став третім. В.Букреєва можна було  бачити  і в середині 50-х, коли він неодноразово стає переможцем обласних велогонок в Харкові.

Радянський уряд гідно оцінив вклад спартаківців країни в розвиток фізкультурного руху: 22 липня 1937 року нагородив товариство орденом Леніна. Державними нагородами відзначено кращих спартаківців, серед яких українські спортсмени штангіст Георгій Попов, гімнаст Михайло  Дмитрієв, плавець Семен Бойченко  та інші.  Того ж року кращим спортсменам було присвоєно звання заслуженого майстра спорту СРСР.

Всього за два роки спорттовариство і його вихованці ввійшли в число  кращих вітчизняного фізкультурного руху, були його авангардом, добиваючись гучних перемог в багатьох видах спорту. Армія фізкультурників українського „Спартака” зросла до 40 тисяч чоловік.

Розвивалися успішно профілюючі види спорту в товаристві.

Чемпіонами країни у своїх вагових категоріях стали харківські боксери Олександр Грейнер і Левко Сегалович, вони  виконали майстерський рубіж, а гімнасти Михайло Дмитрієв, Аджат Ібадулаєв  Михайло Касяненко з Києва ввійшли в еліту сильніших, до того ж, Ібадулаєв у 1939-1940 роках став абсолютним чемпіоном із спортивної гімнастики.

На ІІІ Всесоюзних змаганнях спорттовариства „Спартак” з кульової стрільби киянин Каначинський разом  з ленінградцями Кудряшовим і Березкіним, москвичами Сорокіним, Єгоровим і Есельсоном встановив десять всесоюзних  рекордів в різних вправах.

Значних досягнень в спорті досягли легкоатлети Леонід Цельман, Іван Драний, Микола Степанов, боксери Анатолій Бандолетов – чемпіон ДСТ „Спартак”, Борис Рисев, велосипедист Юрій Гаммерштедт та інші.

Велику увагу Всеукраїнська рада „Спартак” приділяла низовим колективам фізкультури, зміцнюючи їх штатними та громадськими кадрами. Колективи проводили свої змагання, брали участь в міських і обласних першостях, а переможці ставали учасниками республіканських і всесоюзних змагань. В колективах  з успіхом культивувалися і військово-прикладні види спорту.

Коли у вересні 1937 року фізкультурні організації московської  артілі „Спорт і туризм” та  загорської „Червоний швейник” звернулися  до всіх спартаківських колективів з ініціативою розгорнути соціалістичне змагання на честь знаменних подій в житті країни, їх  підтримали усі артільні фізкультурні організації України. Всесоюзна рада „Спартака”  встановила перехідний Червоний прапор та п’ять премій для переможців.

У соцзмагання, до умов якого входили  спортивні і виробничі показники, включилися майже усі артільні колективи республіки. І, до речі, колектив дніпропетровської артілі „Юмартес” став переможцем огляду-конкурсу, завоював перехідний Червоний прапор і перший приз з дипломом Всесоюзної ради спорттовариства „Спартак”. Фізкультурники артілі „Юмартес” перевиконали всі планові завдання і взяті зобов’язання  з розвитку масової фізкультури, підготовки значківців  ГПО, провели змагання з ряду видів спорту. Всі члени артілі були залучені в спартакіадні старти, а половина виробничників підприємства стали ударниками. Для дніпропетровців заклик: першими в праці та спорті – став законом. Його підхопили всі спартаківці країни.

В числі переможців республіканського соцзмагання на честь знаменних подій в житті радянських людей стали колективи фізкультури артілей з Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси, Черкас, Вінниці та інших міст України.

У передвоєнні роки спартаківці України виступили з ініціативою  надання допомоги  сільським фізкультурникам.  Заспівувачем цього почину стала  Київська обласна рада товариства на чолі з Вілем Павловичем Орлом. Кияни організували  спортивні бригади, які виїздили в села з показовими  гімнастичними виступами в сільських Будинках  колгоспника, проводили вело та лижні агітаційні пробіги, уроки фізкультури в сільських  школах, привозили методичну літературу, спортивний інвентар, організовували спільні змагання з молоддю, допомагали обладнувати простійші спортивні споруди. Сільська молодь Макарівського, Володарського, Васильківського, Києво-Святошинського та інших районів Київщини вдячні столичним спартаківцям за неоціненну допомогу.

Шефську допомогу  надавали також спартаківці Черкас, Золотоноші та Умані  сільським колективам своїх районів. Вони разом проводили змагання по складанню нормативів комплексів ГПО, „Ворошиловського стрільця” та вимог інших оборонних значків. Шефство було поширено і в інших областях.

Чернігівські спартаківці виступили з ініціативою  проведення дитячих змагань. Вони стали зачинателями зародження дитячо-юнацької організації „Юного спартаківця”. Серед  дітей почали успішно культивуватися такі види спорту як легка атлетика, спортивна гімнастика, волейбол, стрілецький спорт і, звичайно, футбол.

Ініціатива спартаківців була підтримана і в інших регіонах країни. В Україні, крім  чернігівських спортсменів, почин підтримали в Харкові, Києві, Одесі, Сумах, Вінниці, Черкасах та інших містах. У почина  завжди широкі крила – свідчила народна говірка.  Та й результати прикладу були наочні: в Чернігівський організації були створені дитячо-юнацькі секції „Юного спартаківця” з видів спорту, що стали підліткам до вподоби – з  волейболу, спортивної гімнастики, легкої атлетики,  а взимку функціонували дитячі команди з хокею і лижних гонок. Це починання дозволило чернігівчанам злучити до секційних занять понад 250 дітей і підлітків. А Всесоюзна рада ДСТ „Спартак” провела змагання з легкої атлетики 1938 року, запросивши до столиці провідні команди Москви, Мінська і Харкова.

Дитячо-юнацький спорт в системі ДСТ „Спартак” отримав в республіці широке поширення. Особливо дітворі сподобався футбол.

В Україні повсемісно проводилися футбольні турніри в Києві, Харкові, Полтаві, Одесі. Це були перші кроки по організації дитячого спорту, створенню дворових команд, залучення юні до занять масовою фізкультурою і спортом, до туристко-краєзнавчих екскурсій. Спортивні заходи спартаківських колективів та окремих спортсменів по організації і становленню дитячого спорту в республіці  знайшов багатьох послідовників в різних містах України. Адже в них формували свій спортивний характер, робили перші кроки в спорті майбутні видатні спортсмени, які згодом захищали честь країни  у відповідальних змаганнях.

В діяльність Всеукраїнської організації „Спартак” 1937-1938 р. ввійшли у життя  багатьох спортсменів та організаторів фізкультурного руху не тільки   гучними досягненнями на спортивній ниві, а й жорстокими репресіями.

Надумані процеси над „ворогами народу”, театралізовані збори  трудящих, які таврували „ворогів”, своїх товаришів по роботі, шокували населення. Деякі люди щезали безслідно, репресії тривали.

Але тяжіння молоді  до спорту примушувало її відвідувати спортивні секції, брати участь в змаганнях, складати нормативи спортивних і оборонних комплексів.

Відчувалося, що разом з новим поколінням 30-х „Спартак”  гартував характер і ставав головним спортивним товариством України. Саме тут зростали основні спортивні сили, які переборюючи усі негаразди суспільного життя, засівали новим насінням переорену лемехами стару ниву заорганізованості, недовіри, кар’єризму, рекордсменства тощо.

В роки перших п’ятирічок  в героїчній ударній праці формувалися нові моральні риси громадянина, в тому числі й фізкультурника. Ударні бригади  в артілях промислової кооперації, створені виключно з фізкультурників і спортсменів, боролися за виконання п’ятирічки  за чотири роки. Натхненна праця й фізкультура вже з перших кроків завжди йшли поруч.

Молода поросль підприємств кооперації з спортивними значками на грудях вели  перед і у  виробничому змаганні.

Щоб перевірити свою витривалість і загартованість, спартаківці відправлялись в тривалі туристські походи, велопробіги, влаштовували  комбіновані і зіркові естафети, масові спартакіади, спортивні свята.

Широкого розповсюдження в республіці отримали військово-прикладні види спорту, що розвивалися в спартаківських організаціях. Були відкриті секції авто- мотоспорту, працювали авіаційні школи і гуртки планерного і парашутного спорту. Новим обладнанням оснащалася матеріально-технічна база цих видів спорту. А після  того, як в спартаківські лави вступили перші Герої Радянського Союзу, прославлені льотчики В.Молоков, М.Водоп’янов і льотчик-орденоносець М.Бабушкін, – про що в одній з кореспонденції повідомила газета „Красный спорт” за 1936 рік, – популярність товариства „Спартак” набула широкого розголосу, і до нових секцій потягнулася молодь.

На Україні відкрилися спартаківські авіаційні школи і  клуби в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Луганську, Кіровограді, Полтаві, Сумах, Горлівці, Кременчуку і в інших обласних і районних центрах,  та планерні і парашутні секції ще в багатьох районних центрах. Вже до 1939 року  в республіці налічувалося 36 аероклубів. Маючи сучасну матеріальну частину (220 літаків), аеродроми та інструкторсько-льотні кадри, вони залучили до занять понад  4 тисяч юнаків і дівчат.

В аероклубах  України молодь без відриву від виробництва оволодівала професіями пілотів, авіатехніків, мотористів, повітряних стрільців. У 1936 році вже було підготовлено біля 1300 пілотів, 600 техніків, стрільців і мотористів, 3000 планеристів і понад 2500 парашутистів. Підготовка військово-прикладних  і технічних кадрів вирішувалася в тісному зв’язку  органів ТСОАВІАХІМу, комсомолу і рад ДСТ „Спартак”. Кращих вихованців аероклубів по ініціативі комсомольських  організацій направляли у військові авіаційні школи і училища. Усі майбутні льотчики були  значківцями комплексу ГПО,  мали  спортивні розряди, отримані в спартаківських секціях.

Спільна діяльність спартаківських організацій з оборонними посилилася, коли у жовтні 1938 року відомі в країні боксери, заслужені майстри спорту Микола Корольов, Іван Ганикін, Микола Штейн та інші  звернулись до всіх майстрів спорту з закликом  оволодіти однією з оборонних спеціальностей. „Будьте готові, товариші, − зверталися спартаківці до своїх спортивних колег, − до бойових схваток в повітрі, на землі, на воді і під водою”.

Цей заклик підхопили всі спартаківці України. Вони, як і всі спортсмени в країні, розгорнули чудовий рух гранатометальників. Тисячі членів   товариства почали оволодівати знанням матеріальної частини та експлуатації кулемета, гвинтівки,  мотоцикла, освоювали основи фехтувальних схваток і рукопашного бою. Майже в кожному колективі, при міських і районних радах „Спартака” створювалися секції по вивченню і освоєнню оборонних видів спорту.

Спартаківці разом з оборонними організаціями  проводили воєнізовані походи і переходи з метою пропаганди знань протиповітряної та протихімічної оборони,  знайомили з обладнанням протигазу і правилами  користування ним. Вони робили дальні походи та переходи.

Спартаківські організації опікувалися розвитком мотоспорту,  кульової стрільби, де вже  була певна база  для занять. Прикметою часу стало оволодіння  молоддю нормативами „Ворошиловського стрільця”  всіх ступенів, вміння стрибати з парашутних веж, що так широко огорнули всю республіку.  Вони були обладнані на стадіонах, в парках культури, місцях масового відпочинку, при учбових закладах.

Вже за три з лишком роки існування спортивного товариства „Спартак” був накопичений значний досвід роботи по залученню працівників промкооперації та учнівської молоді до спартаківських лав, розвитку масової фізкультури і спорту, підготовки спортсменів  високих  розрядів, значківців спортивних і оборонних     комплексів тощо. Треба було підводити перші підсумки.

З цією метою у 1939 році в Будинку вчителя в столиці України відбувся І-й з’їзд фізкультурників товариства промкооперації „Спартака”. З усіх регіонів республіки з’їхалися делегати спортивного форума, щоб намітити шляхи подальшого розвитку товариства,  прийняти необхідні документи, затвердити статут українського „Спартака”  та обрати керівні органи.

Спартаківці України могли пишатися своїми досягненнями на всесоюзній і республіканській арені. За короткий строк товариство набуло широкої популярності, про цього знали в кожному регіоні України. Червоні знамена з білою  продовженою смугою майоріли  на різних змаганнях міст, районів, областей. А змагань  проводилось безліч: тут і першості товариства, і відомчі, і профспілкові, спільні з оборонними  організаціями тощо. А складання нормативів  і вимог    нового фізкультурного комплексу ГПО, до якого додалися деякі оборонні норми? А походи и дальні вело- і лижні естафети, кроси?

Спартаківці України нарощували темпи підготовки спортсменів-розрядників і значківців ГПО,  спорудження нових спортивних баз, як того вимагало державне завдання та взяті нові зобов’язання. Тільки у 1940 році вони виступали в змаганнях з 28 видів спорту.  В масових змаганнях щорічно стартувало до 115 тисяч членів товариства. Було встановлено 34 рекорди товариства, 21 рекорд України, чотири всесоюзних та один світовий рекорди. Майже 17 тисяч спартаківців  вклалися  в нормативи комплексу ГПО та 4800 спортсменів стали розрядниками, в тому числі 105 виконали перший розряд,  а 13 присвоєно звання  майстрів спорту СРСР. Вісім спортсменів стали чемпіонами країни.

В передвоєнний час спартаківці досягли значних  успіхів в розвитку окремих видів спорту й підвищенні спортивної майстерності. Удосконалювалися  види і форми змагань. Почали широко практикуватися відомчі старти. Спартаківські організації проводили масові  змагання з легкої атлетики,  спортивних ігор, лижного спорту, кульової стрільби та інших. Тепер поширювалися матчові зустрічі міст, колективів, проведення естафет, особливо комбінованих, які приваблювали молодь  до занять спортом, пробіги та інші види змагань.

Влітку 1938 року Республіканська рада провела свою спартакіаду, до програми якої ввійшли легка атлетика, волейбол, плавання, важка атлетика та інші види. Фаворитами в змаганнях  були харків’яни, кияни, одесити і дніпропетровці. В легкій атлетиці високі результати показували П.Савельєв з бігу на 3000 метрів з перешкодами,  С.Соха з бігу на 80 метрів з бар’єрами, М.Сушинський з бігу на 110 метрів з бар’єрами. Як завжди,  невтомною була з бігу на 200 метрів та у стрибках у довжину харків’янка  В.Піжурина й інші.

Українські спартаківці ввійшли до складу  збірної команди товариства „Спартак” і взяли участь в першості країни з легкої атлетики  серед команд ДСТ і відомств. Змагання відбулися в Харкові. І тут своє реноме підтвердили В.Піжурина, метальник  списа Є.Пономаренко, бар’єристи  М.Воликов, М.Сушинський та інші, принісши залікові очки в загальну скарбницю  команди товариства.

Успішно стартували легкоатлети в наступних сезонах. У 1939 році на харківському стадіоні стартувала особисто-командна  першість країни. Відзначився П.Савельєв, який встановив новий рекорд СРСР з бігу на 3000 метрів з перешкодами і завоював чемпіонське звання. Відзначились й інші спартаківці.

Рішення Всесоюзної наради спартаківців, що відбулося у квітні 1939 року,   стали для Українського республіканського товариства  дороговказом у розгортанні  спортивної і оборонно-масової роботи, проведення оглядів серед колективів фізкультури  на кращу постановку оздоровчо-спортивної роботи, впровадження виробничої гімнастики, широке будівництво простіших  спортивних споруд. Тепер в кожному місті були футбольне поле або стадіон, плавальний наплавний басейн, стрілецький тир, парашутна вишка, спортивні майданчики тощо, що допомагало молоді освоювати спортивні ази, підвищувати майстерність, проводити змагання. В спортивні секції потягнулися трудівники артілей, все масовішими ставали старти змагань.

У липні 1939 року відбувся партійний пленум Компартії України, який розглянув питання про стан оборонної роботи в республіці. Пленум звернув увагу партійних організацій і спортивних товариств на необхідність проведення масових заходів та кращої пропаганди  військово-прикладних видів спорту.

Спартаківці України зразу приступили до виконання партійних настанов. Важливу роль у посиленні уваги  до стрілецької справи стало проведення заочних республіканських стрілецьких змагань кулеметників, в яких взяло участь понад 5 тисяч юнаків і дівчат. До середини 1939 року в Україні вже було підготовлено понад  16 тисяч кулеметників. Збільшилася кількість  значкістів „Ворошиловського стрільця” І і ІІ ступеней. До кінця року їх вже нараховувалось понад 460 тисяч  чоловік. Спільна співпраця оборонних і спартаківських колективів принесла плідні наслідки.

Активізувалася оборонно-масова робота по підготовці гранатометальників, поліпшилася  військово-морська справа в колективах, почастішали воєнізовані шлюпочні походи по ріках та морях України, змагання з багатоборства ГПО та інших комплексів. В ході навчальних переходів, змагань кожний учасник  міг засвоювати на практиці набуті  знання, вироблювати необхідні майбутньому  воїну якості тощо.

Тривало і спортивне життя в  республіці. Спартаківські  організації проводили масові змагання, а кращі спортсмени різних видів спорту брали участь у відомчих першостях, що проводили ради ДСТ „Спартак”, та у республіканських і всесоюзних стартах.

Продовжували демонструвати високі результати легкоатлети, серед них Віра Піжурина, яка  у 1938 році перевершила світове досягнення  з бігу на 400 метрів. Хороші результати показували Лариса Граужис, Павло Савельєв, Іван Муренко, Михайло Сушинський, Григорій Артамонов та інші.

На повний голос заявив про себе молодий львівський спартаківець спринтер Роман Сеницький, який у 1940 році став чемпіоном Радянського Союзу та був першим з бігу на 100 і 200 метрів в республіканських  змаганнях.

Талановитий і різнобічний гімнаст Аджат  Ібадулаєв  у  передвоєнні роки став абсолютним чемпіоном Радянського Союзу, не відставав від нього й абсолютний чемпіон країни 1936 року Михайло Дмитрієв та інші. Рекорд за рекордом встановлювали   провідні штангісти країни кияни Іван Куксенко та Олександр Донський. Кумиром уболівальників футболу стали харків’яни Іван Привалов (один з перших заслужених майстрів  спорту СРСР в країні), Михайло Кротов, а їх землячка Людмила  Пашкова не один рік завойовувала звання чемпіонки республіки  з  лижного спорту. Цікаву гру демонстрували волейболісти Харкова і Дніпропетровська.

З’явилися нові види спорту: стрибки на лижах з трампліна, водне поло, пушбол, самбо та інші, які сподобалися молоді.

Масовими продовжують залишатися футбол і волейбол Приділяється увага і розвитку в спартаківських  колективах й іншим видам. Вже склалася традиція підготовки спортсменів високого класу.

Своє п’ятиріччя  український „Спартак” відзначив значним розвитком масового спорту. За цей період спартаківці республіки  неодноразово  здобували почесні звання чемпіонів  і рекордсменів України та Радянського Союзу. В лавах республіканського „Спартака” налічувалося 62 майстри  спорту СРСР, з яких троє – заслужені: футболіст з Харкова Іван Привалов і київські − гімнаст Михайло Дмитрієв і штангіст Георгій Попов.

У той  передгрозовий рік у товаристві великого значення продовжувало надаватися розвитку оборонно-прикладних видів. За 1940 рік і п’ять передвоєнних місяців 1941 року  в спартаківських оборонних секціях  і гуртках підприємств і організацій  промкооперації було підготовлено понад 10 тисяч значківців комплексу „Ворошиловського стрільця” І ступеня і понад 500 ІІ ступеня, 273 снайперів, 518 кулеметників, 500 ворошиловських вершників, 453 автоводіїв, понад тисячу гранатометальників і бійців рукопашного бою.

Республіканська організація „Спартак”  жила розміреним життям, наповненим тисячами масових змагань в регіонах, проведенням учбово-тренувального процесу, залученням працюючих промкооперації  до занять в спортивні секції і гуртки, підготовкою  спортсменів-розрядників та значківців оборонно-спортивних комплексів,  будувало свої плани на майбутнє. Спорт виходив на нові рубежі.

Кожен з виступаючих  у змаганнях бажав своїм результатом, своєю участю примножити спортивну славу „Спартака”, піднести спартаківський дух, характер і патріотизм  червоно-білому  спортивному прапору товариства.

Але на заваді стала війна …

Коли просурмили тривогу….

22 червня 1941 року мирну працю радянських народів порушив віроломний напад гітлерівської  Німеччини. Почалася Велика Вітчизняна війна проти знахабнілого ворога.  Вона стала випробування сили, моці та боєздатності молодої держави. Радянський народ грудьми став на захист рідної Вітчизни.

Вагомий внесок у справу розгрому  знахабнілого ворога внесли спартаківці. В роки війни фізкультурники і спортсмени, фізкультурні організації склали найтяжчий, найвідповідальніший іспит і з честю його витримали.

На початку війни армійські лави поповнила більшість штатних працівників та громадських кадрів товариства „Спартак”. Однак, це не означало, що спартаківські організації припинили на місцях свою роботу, навпаки – вона розгорнулася в дедалі ширших масштабах. Як вимагав наказ Всесоюзного   комітету в справах фізичної культури і спорту від 25 червня 1941 року „Про роботу фізкультурних організацій з військової підготовки населення”, спартаківські організації України зосередили свою  увагу на підготовці бойових резервів для армії та інших заходах оборонного значення.

В столиці в перші дні війни  тренери і викладачі спорттовариства самі успішно оволодіваючи  різними військовими спеціальностями, почали  щоденні військово-фізкультурні заняття з молоддю. При Полтавській обласній раді  спортивного товариства „Спартак” з участю  тсоавіахімівських фахівців був створений постійно діючий семінар з підвищення військових знань інструкторів фізкультури. В Харкові, згідно з рішенням міськкому партії, при інституті  фізкультури працювали курси інструкторів з рукопашного бою, де займалися 310 чоловік, а також з гранатометання і підготовки  лижників для армійських лав, де багато було спартаківських допризовників.  Працювали семінари з військово-фізкультурної підготовки для партійного, радянського і комсомольського активу  міста.

В роки війни фізкультурники і спортсмени товариства „Спартак” вкрили себе невмирущою славою в запеклих боях за визволення рідної Батьківщини, в розгромі лютого ворога.  Вони воювали на різних ділянках фронту, партизанили в лісах рідного крою, залишались за велінням душі і серця в тилу ворога, вели активну підпільну роботу по організації диверсій, збирали цінні військові  відомості, вели агітацію серед населення.

Майже всі вони були значківцями  оборонно-спортивних комплексів, фізично сильними, невтомними, спритними, здатними витримувати найважчі випробування військового часу.  Не раз в запеклих боях з ворогом  їх виручала  фізична сила і спортивний гарт, і діяли вони швидко, сміливо, вміло.

Тисячі спартаківців України за героїзм в боротьбі з ворогом нагороджені  в роки війни бойовими орденами і медалями, а деякі стали Героями Радянського Союзу.

Воїни-спартаківці діяли там, де було найважче й найнебезпечніше, де особливо потрібні були незламна сила, мужність, спритність і кмітливість, не шкодували сил і здоров’я, ані самого  життя для перемоги над фашизмом.

Ось лише поодинокі факти їх героїчних вчинків в ім’я рідної Батьківщини.

Скільки пам’ятав себе киянин Андрій Дмитрович Потопольський, він завжди дружив зі спортом – і на „гражданці”, і в армійській службі.

Для такого різнобічного спортсмена шлях був один: в Харківський інститут фізкультури. Після закінчення інституту Андрій Дмитрович повернувся в Київ вже тренером-викладачем з гімнастики, але пішов працювати в Київську міську раду товариства „Спартак” тренером з веслування та гімнастики.

Раніше була урядова постанова – кожному громадянину відслужити дев’ять місяців в армійських лавах.  Довелося одягти військову форму. Було це у 1938 році, і майже на 20 років залишився в ній.  Молодого лейтенанта  Потопольського направляють на навчання, і він стає  слухачем Військової академії  імені М.В.Фрунзе. До Києва повертається начальником штабу саперного батальйону. І тут спорт  посідає  чільне місце, адже в окрузі його підрозділ стає одним з кращих: кожний солдат-сапер міг вправно бігати, плавати, причому в одязі, кидати  рятувальний кінець чи круг, пірнати, веслувати,  складати понтони. Ось де спорт прислужився військовій справі  і як згодився на війні.

А вона вже стукала у  двері, стояла на порозі рідного Києва. Довелося відступати,  зриваючи за собою столичні мости, мінувати шляхи.

Вогненні шляхи  командира 6-го  окремого мотопонтонно-мостового батальйону  в складі 5-ої  армії Степового фронту зі своїми гвардійцями пролягли крізь вогонь Сталінградської битви, Курської дуги, рідної України.  І завжди попереду понтонери гвардії майора Потопольського, вони прокладали шляхи доблесним воїнам під пекельним ворожим вогнем.

Дніпро зустрів  радянських  бійців міцною  обороною, яку ворог створив впродовж ріки, назвавши „східним валом”. Понтонерам необхідно було навести переправу, на що командування дало кілька днів. І це під шаленим  вогнем фашистів!

Завдання підрозділ майора Потопольського  виконав. На десяту добу вже вся армія була на правому березі ріки, розширивши плацдарм до ста кілометрів впродовж берега і на шістдесят вглиб, врізавшись у ворожу оборону і пробиваючи шлях на захід.

Командування   армії   удостоїла   бойовими   нагородами увесь склад 6-го окремого   мотопонтонно-мостового  батальйону, а п’ятьох, в тому числі і командира, представили до Золотої Зірки. Звання Героя майору  Потопольському  присвоєно в кінці грудня 1943 року.

Потім було багато наведених переправ через ріки всіх європейських країн, які звільняли  радянські воїни від фашистської нечисті.

Після війни підполковник Потопольський продовжував службу в армії, а у 1957 році полковником звільнився  в запас. Але заняття спортом не кинув.

… А ось у інспектора Дніпропетровської обласної  ради спорттовариства „Спартак” Сергія Олександровича Блинникова за плечима вже була робота на фанерній фабриці, армійська служба, закінчення прикордонної школи. Він з перших днів зародження товариства, як вправний спортсмен і організатор,  був запрошений на роботу в обласну раду „Спартак”.

У серпні 1941 року Блинникова удруге призвали до армійських лав і направили на фронт. Ось де згодилася спортивна  підготовка для командира саперного підрозділу. За відмінні успіхи в виконанні  бойових завдань його було нагороджено орденами Червоної Зірки і Бойового Червоного Прапора.

У кожного спортсмена є свій зірковий час. Для командира 107-го окремого моторизованого штурмового інженерно-саперного батальйону 23-ї бригади 1-го Українського фронту майора Блинникова цей день настав  в кінці січня 1945 року, коли його підрозділ  в числі перших форсував Одер  південніше польського міста Штейнау і забезпечив переправу по льоду стрілковим частинам і підрозділам 13-ої армії генерал-полковника Пухова. Під час   бою майора   Блинникова було поранено, але командир не покинув поля бою.

За героїзм, проявлений в бою і вміле керівництво  операцією по забезпеченню перекидання військ армії, майору Сергію Олександровичу Блинникову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після переможного завершення війни майор ще десять років служив в армії, закінчивши академічні курси при Військово-інженерній академії. Його груди прикрасили два ордени Леніна,  два Бойового Червоного прапора, два  − Вітчизняної війни І ступеня, три ордени Червоної Зірки, бойові  медалі. У 1955 році Блинников у званні підполковника звільнився у  запас, але продовжував працювати і дружити зі спортом.

Один з найсильніших бар’єристів  країни Євген Микитович Буланчик починав свій спортивний шлях у „Спартаку”. У 18 років юнак пішов з рідного Донбасу на фронт. З перших місяців війни став зв’язківцем  у лижно-фізкультурному батальйоні.  В складних умовах щодня зв’язківець здійснював по два-три рейди на відстань 5-10 кілометрів у бойові частини  з наказами командування,  виявляючи неабияку сміливість і фізичну витривалість. Воював на різних ділянках фронту. Було важке поранення в ногу.

День Перемоги сержант Буланчик  зустрів у Берліні. Радісну подію він відзначив по-спортивному: вижав «стійку» на даху рейхстагу.

Шлях до спортивних вершин для Буланчика  був тернистий. Але наполегливість,  стійкість, регулярні заняття під керівництвом досвідченого наставника  З.П.Синицького дозволило колишньому бійцеві подолати усі негаразди і у післявоєнний  період  11 разів завойовувати звання чемпіона СРСР, перемогти в першості континенту, стати четвертим на ХV Олімпійських іграх з бар’єрного бігу. Те, що забрали у Буланчика   чотири роки війни і поранення, він компенсував філігранною технікою. Спортсмен залишив спорт у розквіті слави, щоб стати тренером.  Заслужений майстер спорту, заслужений тренер країни Євген Микитович Буланчик виховав не одного висококласного спортсмена, вклавши в кожного частину свого серця, таланту, знання, покликання тренера та високі якості спортсмена.

Ніколи не  зітруться в пам’яті  славні сторінки героїзму в роки Великої Вітчизняної війни  спартаківців Харківщини.

… Обдарована спортсменка-лижниця ковзанярка, велосипедистка, легкоатлетка – Людмила Пашкова у передвоєнні роки запам’яталася  як одна з найсильніших лижних гонщиць в країні. Вже у 1935 році спартаківка вперше виграла звання чемпіонки   України і відтоді багато років ніхто в республіці  не міг її перевершити, є у неї нагорода за перше місце в Україні і з слалому. У 1941 році Людмила Пашкова у Ленінграді на всесоюзному чемпіонаті стала третім призером змагань і вперше виконала майстерський рубіж.

Радість наступних перемог обірвала війна. Людмила Пашкова спочатку воювала в партизанському загоні, а потім  її зарахували   до парашутно-диверсійної групи. Ось де допоміг спортивний гарт. Її бойовий шлях проліг через Сталінград, Курську дугу, Україну… Рядова розвідниця, командир лижного підрозділу, начальник штабу стрілецького батальйону, помічник начальника штабу полку, помічник начальника оперативного відділу штабу дивізії, помічник начальника фізпідготовки Степового фронту  −  ось далеко не повний перелік її військових посад.  Героїчний шлях гвардії капітана  Пашкової відзначено трьома орденами Червоної Зірки, бойовими медалями.

У повоєнні роки до бойових нагород Людмили Іванівни додалися спортивні і трудові. Вона повернулася до своєї професії спортивного педагога, та ще не один рік вигравала звання чемпіона України. Урядова нагорода – медаль „За  трудову доблесть” та  звання „Відмінник фізичної культури” до лиця викладачу фізвиховання Харківського педінституту, а згодом і декану дошкільного факультету ВУЗу.

… Неодноразова переможниця всесоюзних змагань з легкої атлетики, суддя всесоюзної категорії харків’янка Ніна Федорівна Огар у роки війни була методистом лікувальної  фізкультури. За героїзм  була нагороджена орденом Вітчизняної війни І і ІІ ступеню, багатьма медалями, серед яких „За перемогу над Японією”, а вже в мирний час – удостоєна ордена Богдана Хмельницького.

Майстер спорту з  лижних гонок Володимир Дмитрович Фонін за відвагу при виконанні бойових завдань у тилу ворога був нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни І-ІІ ступеню, трьома орденами Червоної Зірки, бойовими медалями. Після війни у 50-60-х роках працював  завідуючим відділом  учбово-спортивної роботи Харківської обласної ради ДСТ „Спартак”.

Відважно пройшов бойовими шляхами, захищаючи Вітчизну, „легенда українського спартаківського волейболу”, заслужений майстер спорту, неодноразовий чемпіон всеукраїнських та призер всесоюзних змагань з волейболу, заслужений тренер України,  арбітр міжнародної категорії Олександр Григорович Єсипенко. Шлях воїна відзначений сімома бойовими орденами і медалями.

… Про шлях легендарного кіннотника Л.П.Дикого в армії знали всі. В складі розвідницького підрозділу він завжди захоплював „язика”, приносячи  цінні повідомлення про фашистські частини,  нападали на ворожі штаби тощо. Леонід Петрович Дикий – кавалер чотирьох орденів Червоного Прапора,   орденів Олександра Невського, Суворова ІІІ ступеню, Вітчизняної війни І і ІІ ступеню, Червоної Зірки та бойових медалей, як свідчення мужності і відваги офіцера-гвардійця у воєнні роки.

Колишній воїн і у повоєнний час не розставався  з кінним спортом. Він очолював та працював тренером кінноспортивної школи Харківської обласної ради ДСТ „Спартак”.

Під час Великої Вітчизняної війни гармаш-сержант Григорій Абрамович Абідор командував гарматною обслугою, яка завдавала ворогу значні втрати в живій силі і техніці. Він пройшов шлях від Сталінграда до Берліна. Його бойовий шлях був відзначений  орденами Вітчизняної війни ІІ ступеню, Червоної Зірки, Слави ІІІ ступеню, бойовими радянськими і польськими медалями за визволення  Польщі та взяття Берліна. У колишнього інструктора обласної ради ДСТ „Спартак” є подяки Верховного Головнокомандуючого та командувача фронтом Маршала Радянського Союзу Г.К.Жукова.

Після війни Г.А.Абідор продовжував працювати в обласній раді  спорттовариства.

… У передвоєнні роки неодноразовим чемпіоном Всесоюзного спорттовариства „Спартак”  з боксу був спортсмен із Запоріжжя Анатолій Бандалетов. Він проводив двобої проти прославлених майстрів шкіряної рукавички і здобував заслужені перемоги. Анатолій один з перших в місті склав нормативи на значок ГПО, влучно стріляв, брав участь в профспілково-комсомольських  легкоатлетичних кросах імені Шверника.  В місті своєї юності він організував секцію боксу, і до неї потягнулася молодь. Його вабило небо – і Бандалетов вчився в місцевому аероклубі, літав на „кукурузнику”.

Але бокс, як кажуть, „пересилив”. Відмінна техніка і сильний удар правицею приносили йому немало перемог на рингу. Тренування і подальші виступи  припинила війна. Під час відступу, у важкому бою  під Міллеровим відважного воїна поранило, забрали бійця в полон. Проте невдовзі Бандалетов втік, його спіймали. Друга втеча. Він прийшов до Запоріжжя,  хотів зв’язатися  з партизанами, проте поліція надибала на слід підпільників і Бандалетова схопили, перевезли  до концтабору у передмісті Дніпропетровська, а вже у 1943 році – в страшний Бухенвальд. І тут діяла підпільна організація в’язнів.  Друзі зробили так, що Бандалетова перекинули в табір на північ Франції, де будували стартові майданчики для „ФАУ-2”. Тікати було майже неможливо. Табір розташований поблизу міста Дулланс на високому плоскогір’ї, оточеного 30-метровим стрімчаком.

Але при нагоді в’язні  подолали стрімчак: розідравши кілька плащів з товстої парусини, скрутили міцну мотузку і вночі спустилися з кручі. Після поневірянь  їм допомогли зв’язатися з партизанами і прийняли в окремий батальйон радянських партизан.

Партизани висаджували в повітря мости і склади, громили штаби фашистських підрозділів і гарнізонів, жандармерії, псували зв’язок ворога та інше. За відвагу в боях Анатолія Бандалетова нагороджено французьким орденом, а коли після визволення Парижа загони партизан об’єдналися в батальйони, його було призначено командиром однієї з рот.

Повернувшись в Україну, він поступив на заочне відділення  Київського інституту фізкультури і працював тренером з боксу у Львові. В 1953 році після закінчення ВУЗу  Бандалетов  приїздить у рідне Запоріжжя, де продовжує виховувати молодих боксерів на кращих спартаківських традиціях,  прищеплював смак до перемог, до повсякденних, наполегливий тренувань, вчив сміливості, гартував волю юнаків.

Багато спартаківських спортсменів і фізкультурників перебували в партизанських загонах. І тут проявився їх спортивних гарт, високі якості радянської людини. На тимчасово окупованій території  партизани ні на хвилину не припиняли боротьби  проти загарбників в тилу ворога. Летіли під укіс  фашистські  ешелони з живою силою і технікою, горіли  скирди необмолоченого хліба на полях, на шляхах знаходили вбитих есесівців, запроданців-старост, поліцаїв та інших покидьок. Саботаж  і диверсії переслідували усюди окупантів. Партизани нападали на ворожі штаби, вели бої з  місцевими гарнізонами, визволяли села, а інколи міста.

Про таких радянських людей двічі  Герой Радянського Союзу С.А.Ковпак писав: „Коли пригадуєш того чи іншого героя або героїню, мимо волі перед очима постає те головне і цінне, що  було у кожного з них, що допомагало їм переборювати труднощі й добиватись перемоги.

Всі вони  не тільки безмежно любили свою Батьківщину,  свій народ і були вірні ідеям  комунізму, але й мали тверду загартовану волю, мали якість фізкультурників. Майже кожен з них умів добре плавати, бігати, стрибати, ходити на лижах, стріляти, не боялися застуди, легко переносили втому. Майже всі партизани були значківцями ГПО, до війни брали участь у лижних кросах, займалися фізкультурою.  І ті, хто не дожив до світлих днів, і ті, хто нині самовіддано працює для слави й процвітання любимої Батьківщини, з честю виправдали слова „Готовий до праці і оборони СРСР”, написані на маленькому сріблястому значку, який з гордістю носять на грудях мільйони радянських юнаків і дівчат”.

Кожен партизан і підпільник вважав своїм обов’язком завдати якнайбільше шкоди ворогу, щоб наблизити жаданий час перемоги.

Черкаські спартаківці Андрій Тулуман і Опанас  Щербина до війни грали за команду товариства з футболу, посідаючи високі місця в обласній і міській першостях. Залишені для підпільної роботи вони разом із своїми товаришами по команді допомагали розповсюджувати листівки серед населення,  влаштовували аварії, збирали зброю і вибухівку тощо. А коли поліцаї напали на їх слід, спортсмени подалися в Холодноярський ліс, де була база партизанського загону, і партизанили в рідному краї.

За зразкове виконання бойових  завдань у ворожому оточенні Андрій Олексійович Тулуман  нагороджений орденом Червоної Зірки і трьома медалями „За бойові заслуги”…

3 сміливців, завзятих лижників-спортсменів у важкі дні боїв під столицею країни капітан Петро Лагода, що до війни очолював Смілянську міську організацію товариства „Спартак”, сформував десантний загін, який став грізною силою для ворога. Лижний  загін  у глибокому тилу ворога знищував його живу силу, засоби зв’язку, нападав на штаби і військові об’єкти, захоплював „язика” і знову щезав, щоб з’явитися там, де    його не чекали. Сміливі, навальні рейди десантників деморалізували ворога.

Це лише поодинокі епізоди  з військового життя підполковника у відставці Петра Яковича Лагоди. Потім загін буде діяти в Білорусії, Україні. Шість бойових орденів прикрасили груди відважного спартаківця.

Ніколи не зітруться в народній пам’яті  героїзм і відвага спартаківців 30-х років на  фронтах Великої Вітчизняної війни  киян – плавця майора І.В.Вжесневського, легкоатлета І.П.Драного, веслувальника В.Іванова з Балаклави (завідувач  відділом Київської облради ДСТ „Спартак” в 60-х роках), черкасців – братів Ісаака і Левка Каганів, які проявили себе чудовими, хоробрими командирами: Ісаак Рафаїлович – заступник командира полку,  майор,  кавалер трьох орденів Червоного Прапора, під час Варшавської операції був тяжко поранений, але залишався в строю; Левко Рафаїлович – воював проти Німеччини і  Японії, капітан-артилерист нагороджений двома  орденами Вітчизняної війни та Червоної Зірки.

У післявоєнний час Левко Рафаїлович віддав понад 30 років фізпідготовці учнівської молоді, був чемпіоном країни з акробатики.

Майором закінчив війну футболіст смілянського „Спартака” Петро Шапіто; командир кулеметного взводу черкасець Федір Зелінський після важкого поранення втратив ногу, але залишився в строю і готував кадри для фронту. Старший лейтенант Костянтин Крилов понад двадцять років очолював черкаський обласний „Спартак”, а сержант-зв’язковець  Валентина  Свистунова  була незмінним капітаном спартаківських команд повоєнних років. Таких бійців було тисячі, чиє довоєнне і післявоєнне життя було пов’язане  зі спортом.

Багато спартаківок  працювали в госпіталях лікарями, медсестрами, методистами лікувальної фізкультури, зв’язківцями, у польовій пошті, були снайперами, фізруками підрозділів тощо.

А скільки спартаківців України не повернулися з війни, віддавши свої життя за велич рідної Батьківщини!

Пам’ять про них незгасне: ніхто не забутий і ніщо не забуте! Їх подвиг належить людям.

„Спартак” набирає сили

На західних  землях України ще тривали запеклі бої проти гітлерівських загарбників, а у визволених областях вже приступили до відбудови  зруйнованого ворогом народного господарства.

На допомогу Україні прийшла вся країна. За короткий строк населення республіки зуміло підвести з руїн міста і села, відбудувати не тільки підприємства, а й культурні і спортивні об’єкти тощо. Самовіддано, разом з усім  народом, долаючи труднощі, працювали на різних  дільницях  відбудови народного господарства спартаківці України.

У неймовірно важких умовах відроджувався спорт в республіці. Не було інвентарю, не вистачало кадрів. Але спорт  жив.

Країна працювала в цей час  для потреб  фронту, тому й вся спортивно-масова робота  була спрямована на розгорнуту підготовку з військової справи серед молоді на виробництві, учнів шкіл, студентів технікумів та інститутів. В основу фізкультурної роботи було покладено комплекс „Готовий  до праці і оборони СРСР”.

Значний поштовх  підйому фізкультурного руху в Україні дала всесоюзна нарада керівних фізкультурних працівників  областей, звільнених  від фашистських окупантів. Відбулася нарада в квітневі дні 1944 року в Києві. До української столиці прибули фізкультурні керівники комітетів, спорттовариств і відомств з Російської Федерації, України, Білорусії і Прибалтійських республік.  З доповіддю перед ними виступив заступник голови Раднаркому УРСР М.П.Бажан.

Всесоюзна нарада напрацювала заходи по значному відновленню фізкультурного руху в країні, в т.ч. і Україні, а прийнята 20 листопада 1944 року постанова партії і уряду УРСР була спрямована на поліпшення масової фізкультурної й спортивної роботи в республіці.

Прийшли й результати:   наприкінці року в Україні вже працювало 5405 колективів фізкультури, які об’єднували близько 300 тисяч фізкультурників.^1/

З 1944 року розпочала свою діяльність Республіканська рада товариства „Спартак”. Очолив її Віль Павлович Орлов. У звільнених областях почали створюватися оргкомітети по проведенню перших конференцій та пленумів рад товариства.

Столичну обласну організацію „Спартака” очолив фронтовик, інвалід війни Іван Михайлович Масленніков, який швидко навів лад в своєму спортивному господарстві, створивши сильні організації в Черкасах, Умані, Білій Церкві та інших містах.

Відновилася робота Чернігівської організації,  на чолі обласної ради став Михайло Рожовський.

В Рівному ініціативна група на чолі з Борисом Зданевичем провела установчу конференцію  по створенню в місті  і області спортивного товариства. Головою облради обрано Бориса Зданевича. Почалася робота по створенню колективів фізкультури.

Головою Херсонської обласної організації  товариства став Олексій Сергійович Склярів. В місті будується стадіон, спортзал для занять боксом і водна станція на Дніпрі. З’являється школа боксу, яку очолює Аркадій Барсков. Його вихованці Володимир Цибуленко, Віталій Цеханєвич, Василь Упоров, Володимир Воробйов, Ігор Цуканов згодом входили до складу збірної команди Всесоюзної ради „Спартак”, були неодноразовими призерами чемпіонатів України.

Вже у 1944 році відновлює свою діяльність  Волинська обласна організація. І хоч процес організації колективів проходив у складних соціальних умовах, але вже майже за рік було створено десятки нових колективів, проведено 15 змагань з  різних видів спорту. Особливо до вподоби молоді став футбол.

Луганську (тоді Ворошиловградську)  обласну раду „Спартак” очолив ветеран Великої Вітчизняної війни Микола  Іванович Мишалов, людина, яка  пройшла бойовими шляхами, пізнавши і гіркоту відступу і наступальний запал від волзьких берегів до польської Вісли, і тільки  важке поранення вивело офіцера в запас, де він, як знавець спорту, опреділив своє амплуа −  очолив  спартаківську організацію.

Після війни головою Полтавської облради  став Данило Єфремович Матюшенко.

У повоєнний час до керма інших обласних організацій „Спартак” прийшли недавні воїни, організатори  фізкультурного руху, комсомольські вожаки та інші. Завдання було єдине: відродити товариство, надихнути його на виконання державного завдання по підготовці фізично міцних, загартованих допризовників і призовників, проводити змагання серед працівників промартілей, готувати значківців ГПО, спортсменів-розрядників тощо.

Становлення товариства „Спартак” в регіонах відбувалося у важких умовах. Головне: не вистачало спортивної форми, інвентарю, обладнання. Місцеві організації йшли назустріч спортсменам,  перепрофілюючи на деякий період свої підприємства для виготовлення спортивної форми і інвентарю.

У 1945 році спартаківці відзначили 10-річчя товариства „Спартак”. Республіканська, обласні та регіональні ради до цього часу всерйоз взялися за відновлення спортивного господарства. Звичайно, деякі позитивні нашарування з розвитку спорту були, але незначні, проте в деяких регіонах спартаківці демонстрували високі результати.

На честь переможного закінчення Великої Вітчизняної війни, в День Перемоги 9 травня, та в зв’язку з відзначенням 25-річчя  промкооперації в усіх організаціях „Спартака” відбулися масові змагання. Так, в Чернігові пройшла зіркова комбінована естафета, в якій взяли участь команди 126 артілей області. А футбольна команда черкаського „Спартака” стала володарем обласного кубку Київщини. На київських стадіонах відбулися масові змагання з легкої атлетики і спортивних ігор, в Дніпропетровську і Харкові на старти обласних спартакіад вийшло біля тисячі учасників, серед яких більшість їз спартаківських колективів тощо.

На 1945 рік було призначено Республіканську спартакіаду, до програми якої ввійшли основні види спорту – легка атлетика, гімнастика, плавання та футбол. З 15 червня розпочалися старти в колективах фізкультури за програмою Спартакіади. Вона проходила майже в усіх містах, районах й областях України. Фінал відбувся в кінці серпня у Києві. Основний контингент учасників складали динамівські і спартаківські спортсмени.

Серед фіналістів легкоатлетичних змагань відзначилися львівський спартаківець О.Свинухов, який переміг з бігу на 1500, 5000 і 10000 метрів, харківський дискобол М.Кондратьєв, київська метательниця К.Шангіна та інші, які стали переможцями та призерами Спартакіади.

У плавців спартаківці кияни А.Драпей, Ю.Короп, харків’янка Т.Зірка, В.Луцька, А.Бритвич з Київщини та інші стали призерами. Успішно виступили спартаківські гімнасти.

А ось серед футбольних команд без перешкод першість виборола команда ужгородського „Спартака”.

У наступному сезоні та у 1950 і 1953 роках спартаківці Ужгорода були чемпіонами України, а на всесоюзних змаганнях товариства перемогли навіть московський „Спартак”.

Багато трудових і фізкультурних колективів „Спартака” включились в змагання за дострокову відбудову промисловості, взявши на себе додаткові зобов’язання  і з розвитку спорту.

За підсумками змагання–огляду 1946 року Всеукраїнський „Спартак” визначив переможцем республіканського  огляду  Київську обласну організацію (голова І.Г.Масленніков), далі були Чернігівська, Дніпропетровська і Вінницька обласні організації товариства. Іх нагороджено  почесними кубками та преміями.

Були визначені і кращі міжрайради. Ними стали Черкаська, Прилуцька і Бердичівська організації.  Їм теж вручені нагороди Республіканської ради ДСТ „Спартак”. Почесні грамоти отримали колективи фізкультури багатьох артілей України.

У березні 1946 року відбулася  Республіканська нарада з питань фізкультурної роботи. Вона надихала на роботу  по відродженню спортивних організацій, зокрема й „Спартака”, поліпшенню спортивної майстерності. Фізкультурний рух у республіці помітно активізувався. Близько мільйона чоловік у майже 20 тисячах колективів фізкультури  займалося різними видами спорту.

Спортивна весна розпочалась для спартаківців України масовими кросами й естафетами. На старти вийшло понад сто тисяч учасників з низових колективів промартілей, організацій, навчальний закладів. І хоч  результати бажали кращого, але радувала масовість, той запал, з якого молодь виходила на кросові стежки. Масовими були кроси не тільки у великих містах республіки, а й райцентрах і селищах, де були спартаківські  осередки.

Кращі спортсмени „Спартака” набували колишньої бойової форми і згодом почали поліпшувати свої результати. Переживши важкі й суворі воєнні роки,  труднощі повоєнного часу, молодь  потягнулась до занять спортом. Характерним стало й те, що розширилася географія регіонів, з яких вийшли представники нової хвилі спартаківських спортсменів. Цьому сприяв правильно спланований календар Республіканської ради товариства, що був насичений різними змаганнями з видів спорту та особливо заходами міжвідомчих рад товариства, коли на  старт виходили  досвідчені спортсмени і перспективна молодь. Звичайно, це був огляд  майстерності  й резерву, що дозволяв проводити відбір перспективної молоді для  занять в центральних секціях, які були при кожній регіональній раді „Спартака”.

Прийшовши з армійських лав, звернув на себе увагу спартаківець  Петро Денисенко, який зразу відзначився в республіканських і всесоюзних змаганнях з легкої атлетики. Дніпропетровський спортсмен став переможцем з десятиборства у повоєнній спартакіаді України 1945 року, потім був призером в бар’єрному  бігу, виступаючи в рідному місті,  підняв до рекордної відмітки показники в десятиборстві. Відзначився своїми досягненнями Петро Денисенко і в наступні роки.

Ветеран спорту Віра Пічурина з Києва завойовувала  чемпіонські звання з бігу на  400 і 800 метрів. Високі результати  демонстрували й інші легкоатлети  кияни Павло Савельєв, Петро Чевгун,  Яків Федько та інші.

В змаганнях з греко-римської боротьби  піднімався на вищий щабель республіканської першості у 1944-1946 роках  голова  Київської облради товариства „Спартак” Іван Масленіков,  львівський майстер  Володимир Трубчанінов, запорожець Яків Пункін, киянин Арам Ялтирян, а згодом  і харків’янин Григорій Малинко та інші борці. А.Ялтирян завойовував і звання  чемпіона СРСР у 1945 і 1946 роках у легкій вазі.

Поліпшували рекорди та завойовували  республіканську першість штангіст  довоєнних років Олександр Донський, ветеран Юхим Хотинський, які у 1946-1947 роках  піднімалися на вищий щабель  п’єдесталу українських змагань.

Провідними спартаківськими гімнастами перших повоєнних років  були заслужений майстер спорту Аджат Ібадулаєв, майстри спорту Ваксман, Пєтухова, Королькова, Чудновська та інші – серед жінок, Дмитрієв, Мишаков, Плиско, Камінер, Яхно та інші – серед чоловіків.

Беручі участь у першій післявоєнній особисто-командній першості СРСР 1945 року киянин Аджат  Ібадулаєв посів друге місце, а Михайло Дмитрієв став третім. У наступному році, у VІІІ першості країни Ібадулаєв завоював звання чемпіона СРСР на двох гімнастичних  снарядах. В 1949 році в ХІ змаганнях на першість СРСР, що проходили в Києві, перше місце та звання абсолютної чемпіонки країни завоювала полтавчанка Ніна Бочарова, яка тоді вчилася в українській столиці.

В 1944 році в Києві розпочинає роботу спартаківська секція боксу, вихованці якої виходять на ринг відомчих та всеукраїнських змагань. З’являються перші чемпіони республіки О.Косарін, С.Цирпиш, О.Мурашов, П.Гольдінов з Києва, харків’яни В.Житлухін, В.Зибаровський, Г.Єшко, одесит Я.Фурман, львів’янин  О.Федяєв та інші. Свою майстерність демонструє стара спартаківська гвардія  в особі знаменитого А.Бандалетова – із Львова, киянина П.Сомова та інших.

З кінця 40-х років починається період успішного розвитку спартаківського боксу, його значні успіхи. З’являються перспективні бійці шкіряної рукавички. На юнацьких і молодіжних першостях країни демонструють свою майстерність переможці харків’янин Ю.Якименко, О.Левищев з Севастополя, киянин О.Буланов та інші. Переможцями і призерами чемпіонатів країни та всесоюзних спартаківських змагань стають донеччанин В.Засипко, О.Левищев – з Севастополя, львів’янин  М.Муха та інші.

Належну увагу спартаківці України віддають розвитку шахів і шашок. Майже  в усіх колективах фізкультури та міжрайрадах проводяться змагання і турніри. У грудні 1944 року відбувся втринадцяте чемпіонат республіки з шахів за участю семи міст. Третім в цьому турнірі був киянин А.Банник.

24-річний спартаківець в Києва Анатолій Банник у переможному 1945 році став чемпіоном України, повторивши своє звання і в наступному. У відмінному стилі виступав молодий одесит Юхим Геллер і досвідчений киянин Ігор Липницький, який демобілізувався з армії. До речі, у 1949 Липницький виграв чемпіонат країни,  а у 1954 році здобув золоту нагороду в складі збірної команди „Спартак” на першості СРСР.

Знайшли серед спартаківців своїх прихильників і російські шашки. Проводились регіональні першості, турніри, матчові зустрічі. В Києві у повоєнний 1944 рік розіграли республіканську першість провідні шашкісти. Перші три місця призерів поділили між собою спартаківці харків’янин А.Коврижкін та кияни Б.Бліндер і М.Коган. Через два роки, у 1946 році, Борис Бліндер став одноосібним лідером. Згодом це звання у 1949 році завоював харків’янин З.Цирик.

… Про шлях легендарного кіннотника Л.П.Дикого в армії знали всі. В складі розвідницького підрозділу він завжди захоплював „язика”, приносячи  цінні повідомлення про фашистські частини,  нападали на ворожі штаби тощо. Леонід Петрович Дикий – кавалер чотирьох орденів Червоного Прапора,   орденів Олександра Невського, Суворова ІІІ ступеню, Вітчизняної війни І і ІІ ступеню, Червоної Зірки та бойових медалей, як свідчення мужності і відваги офіцера-гвардійця у воєнні роки.

Колишній воїн і у повоєнний час не розставався  з кінним спортом. Він очолював та працював тренером кінноспортивної школи Харківської обласної ради ДСТ „Спартак”.

Під час Великої Вітчизняної війни гармаш-сержант Григорій Абрамович Абідор командував гарматною обслугою, яка завдавала ворогу значні втрати в живій силі і техніці. Він пройшов шлях від Сталінграда до Берліна. Його бойовий шлях був відзначений  орденами Вітчизняної війни ІІ ступеню, Червоної Зірки, Слави ІІІ ступеню, бойовими радянськими і польськими медалями за визволення  Польщі та взяття Берліна. У колишнього інструктора обласної ради ДСТ „Спартак” є подяки Верховного Головнокомандуючого та командувача фронтом Маршала Радянського Союзу Г.К.Жукова.

Після війни Г.А.Абідор продовжував працювати в обласній раді  спорттовариства.

В кінці  40-х років вже значно поліпшилися спортивні досягнення спартаківців. Цьому сприяло прийняте 27 грудня 1948 року історичне рішення ЦК ВКП (б) щодо дальшого розвитку фізкультури і спорту в країні й підвищення рівня майстерності радянських спортсменів. Аналогічну постанову прийняли партійні органи України, де було наголошено на необхідність подальшого збільшення масовості, підвищення спортивної майстерності і на цій основі завоювання світових вершин в спорті.

В чемпіонатах країни вже заявили про себе українські боксери, які  недавно були призерами молодіжних всесоюзних змагань. Спартаківець із Сталіно (нині Донецьк) В.Засипко, севастополець А.Левищев та інші піднялися на вищу ступінь у всесоюзних турнірах. Досвідчений борець В.Трубчанінов став чемпіоном країни. Бар’єрист Є.Буланчик на особисто-командному чемпіонаті СРСР, що відбувся у вересневі дні 1948 року у Харкові, завоював чотири золоті нагороди – дві чемпіонські і дві за рекорди.

На початку 50-х років намічається розквіт спартаківської легкої атлетики в цілому. В першостях спорттовариства переможцями стають стрибун з жердиною  П.Денисенко, метатель молоту Г.Дибенко, харківський ходок Ю.Звягінцев, марафонець П.Савельєв та інші, яких готували до змагань тренери З.П.Синицький, В.Г.Зибайло, В.Ю.Козловський та інші наставники  молоді.   А  у 1951 році  в  Берліні в  легкоатлетичних змаганнях  ХІ-х Міжнародних студентських іграх спартаківець Г.Дибенко завоював бронзову медаль,  а потім в чемпіонаті країни в Мінську завоював золоту нагороду.

На міжнародних змаганнях в Москві у 1951 році в складі збірної команди СРСР з естафетного бігу 4х800м, яка  перевищила світовий рекорд, виступав спартаківець з Дніпропетровська М.Бєлокуров.

Стабільні результати у потрійному стрибку демонстрував  київський спартаківець Б.Замриборц, який стає неодноразовим чемпіоном товариства та України з новим  рекордом республіки. Чемпіонське звання і рекорд встановлює також дніпропетровський бігун на 3000м з перешкодами Ф.Марулін. Поліпшили свої результати й інші легкоатлети „Спартака”.

Значного поширення в «Спартаку» знайшло плавання. Його центрами стали Київ, Харків, а також секції в Житомирі, Черкасах, Одесі, Дніпропетровську,  Кіровограді,  Полтаві  та  інших  містах республіки. Плідно працювали тренери  у Львові – С.Ф.Ястремський, у Києві – І.В.Вжесневський, Б.В.Чиж, в Черкасах − О.Л.Костюкевич та інші, вихованці яких Ф.Дасаєв, М.Кунцельман, В.Мартинчик, Д.Дуйловський, В.Хитрек – всі з Львова, кияни В.Слюсаренко, А.Драпей, В.Корчинський, Л.Коваленко, А.Цема,  черкасці Віталій Страшевич, А.Будній, І.Давиденко та В.Кудрявцев з Білой Церкви успішно виступали у звітних стартах.

У Львові плідно працювала спартаківська фехтувальна школа на чолі з тренерами В.Колесніковим і С.Ставицьким. Вони разом із своїми вихованцями успішно виступали в республіканських і відомчих змаганнях, а на черговому чемпіонаті країни спартаківські фехтувальники посіли третє місце.

Особливою популярністю серед спартаківців користувався велосипедний спорт.

У 1949 році вступив у дію відбудований одеський трек „Спартак”. Він набув великого значення в підвищенні спортивної майстерності українських трековиків. Тут відбулася перша післявоєнна першість України. Під час цих змагань київський спартаківець Й.Гільбергер з лідером В.Лущенком став чемпіоном і поліпшив республіканський рекорд на 10-кілометровій дистанції. В іншому заїзді станіславська (івано-франківська) гонщиця О.Тернова і киянка Н.Левицька  в заїзда  на 200 метрів з ходу фінішували з новим рекордом України.

Серед жінок непогані результати  демонстрували спартаківки – одеські гонщиці В.Луценко, О.Аксьонова,  киянка Є.Гуммель та інші.

В наступних сезонах список  чемпіонів республіки поповнився  новими іменами – Т.Кухаренко, З.Солоп, О.Гунт, Р.Глуздовим, В.Розенбоймом та іншими спартаківцями, які успішно виступали і на всесоюзні арені.

Почала сходити спортивна зірка велосипедиста Л.Колумбета, київський гонщик відмінно виступав як на треку, так і на шосе.

Зростала майстерність шосейників таких як М.Єчкенко та  В.Букреєв з Харкова, киянина А.Поболя, Ф.Євтушок, В.Моторина, Т.Кухаренко, В.Гуменок та інших.

Широкого розвитку  набувала серед спартаківців і стендова стрільба. Тут виховано багато майстрів влучного вогню, серед яких виділялися імена одеситів Ю.Никандрова, Л.Смагіна, киян В.Шеліна, Ф.Ахлюстина, Л.Шевнюка, львів’янки А.Пономарьової, харків’ян  А.Каплуна, В.Кампфа, В.Веригіної з Кіровограда та інших спартаківських  стрільців.  Стрільби проводились на траншейному і круглому стендах, що були обладнані в багатьох  містах  республіки.

У 1949 році деякі  із спартаківських стендовиків завоювали звання чемпіонів країни. Це кияни І.Котвицький, В.Катуков, П.Євтушенко, які перемогли у трьох вправах У наступному році одесит Ю.Никандров завоював одразу три золоті нагороди, а киянин В.Катуков – одну. Ю.Никандров став абсолютним чемпіоном СРСР. Через рік, у відсутності Ю.Никандрова, який готувався до своєї першої Олімпіади, його успіх повторив  киянин В.Шелін. який став абсолютним чемпіоном і    завоював три золоті медалі. Чемпіонами країни з різних вправ у той період стали спартаківці кияни Ф.Базалій, Ф.Ахлюстин та інші.

В спортивному товаристві почалася культивуватися акробатика. Вже у 1949 році республіканська  рада провела  змагання з окремих видів акробатики, де призові місця посіли представники Львова. Харкова, Києва, Київської області та інші. В першості Центральної ради „Спартака” серед переможців були М.Дмитрієв, А.Ібадулаєв з Києва, одесит А.Ситро, черкасці  Л.Каган і О.Шутков, харків’янин А.Семенов, В.Селіхов та інші.

У 1950 році  своєрідний дубль зробила команда ужгородського „Спартака”, яка виграла кубок і стала чемпіоном України з футболу.

З кожним роком популярності набували серед спартаківців хокей з м’ячем  та хокей з шайбою.  Спартаківські команди Ужгорода, Києва, Харкова, Черкас, Полтави, Білої Церкви, Дніпропетровська  почали успішно культивувати ці види спорту.

Щороку товариство проводить  першості з шахів і шашок, де незмінними переможцями стають   кияни І.Липницький, А.Банник, одесит Ю.Геллер – з шахів та харків’янин З.Цирик, кияни  Б.Бліндер, М.Коган − з шашок та інші.

Значну конкуренцію волейбольним командам Москви і Ленінграда створювала київська чоловіча команда „Спартак” У 1952 і 1953 роках вона стає срібним призером чемпіонату СРСР. В складі команди виступали заслужений майстер спорту М.Пименов, майстри спорту К.Блудов, Л.Вайнтрауб, Ю.Сайко, М.Берлянд, В.Чижов, М.Круглов, І.Тищенко та інші. Готували команду до змагань  спочатку В.Шелковський, а потім М.Пименов і  М.Берлянд.

Початок  50-х  ознаменувався значним розквітом масового спорту. Щорічні заочні змагання з легкої атлетики і плавання, широкий розвиток  спортивних ігор, гімнастики і важкої атлетики дозволив залучити до республіканських першостей товариства „Спартак” команди майже всіх міських, міжрайміських і обласних рад, які в більшості демонстрували сучасну майстерність в кожному виді. Зростало нове покоління спортсменів „Спартака”, яке заявило про себе гучними перемогами  на республіканській і всесоюзній арені, у відомчих стартах. Знайшов прихильників фізкультурний комплекс ГПО, а груди багатьох  спартаківських спортсменів були увінчані розрядними значками.

Тисячі артільних підприємств промкооперації брали участь в щорічному змаганні–огляді серед колективів фізичної культури, де поруч з спортивними визначалися  й виробничі досягнення. Переможці обласних оглядів претендували на нагороди в республіканському змаганні, де їх чекали нагороди Республіканської ради ДСТ „Спартак”, Укрпрофради та галузевих республіканських профоб’єднань.

Високі результати демонстрували колективи фізкультури, міжрайонні і обласні організації „Спартак” Київської міської, Харківської, Донецької, Київської, Львівської, Одеської, Сумської та інших областей України.

Країна вперше готувалася до участі в Олімпійських іграх. Тисячі колективів розгорнули підготовку до цієї події, намагаючись зустріти її новими досягненнями в спорті.

Значна роль в роботі фізкультурних рад „Спартака” відводилася підготовці спортивного резерву. Були започатковані   республіканські змагання серед юнаків і молоді з олімпійських видів спорту. Розпочалося будівництво спортивних споруд. Помітну роль у становленні спартаківських колективів відводилося громадським керівним кадрам, підготовці спортсменів-розрядників, значківців ГПО, проведенню різноманітних масових стартів.

В республіці  не було такого спартаківського колективу, де б не вирувало спортивне життя, де б, принаймні, не працювала секція чи не тренувалася команда. Спартаківці повсякденно широким фронтом вели наступальну боротьбу за здоров’я і фізичний гарт трудящих та членів їх сімей, створювали секції „Юного спартаківця”, залучаючи підростаюче покоління до спортивних змагань.

Крокуй, спартакіадо!

Підсумки участі радянських спортсменів в олімпійських стартах яскраво продемонстрували загальний успіх збірного колективу СРСР, зміцнили авторитет радянського спорту на міжнародній арені.

Тому значні зміни відбулися і в діяльності Республіканської  організації „Спартак”, яку очолив К.А.Бусигін. Організаційний пленум спорттовариства переглянув свої позиції в розвитку олімпійських видів спорту, відношення до діяльності низових колективів, громадського активу, проведення масових змагань та участі провідних спортсменів у всесоюзних і міжнародних стартах.

Вже в першому  після Олімпіади чемпіонаті країни з легкої атлетики, що відбувся в кінці серпня 1953 року в Москві, українські спартаківці  дніпропетровець Ф.Марулін  у бігу на 3000 метрів з перешкодами показав  третій результат і завоював бронзову  нагороду, а харків’янин П.Жарий був четвертим з марафонського бігу. Виступаючи в стартах І-х спортивних ігор на ІV  Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Бухаресті в складі збірної СРСР, Ф.Марулін поліпшив своє досягнення і став володарем золотої медалі. Наступного сезону в чемпіонаті країни в Києві Ф.Марулін став чемпіоном СРСР. Він же встановив і новий рекорд України. Б’є нові республіканські досягнення  і стає  чемпіоном  й інший спартаківець з Дніпропетровська М.Бєлокуров з бігу на 1500 метрів.   В чемпіонаті  СРСР 1955 року відзначився і їх київський одноклубник Ф.Ткачов, він завоював срібну нагороду і встановив рекорд України з метання молоту. Чемпіоном республіки у  бігу на 110м з перешкодами стає уманський спартаківець Б.Юшко.

З неменшим успіхом виступали спартаківські гімнастки. Зокрема, в перших Міжнародних  дружніх спортивних іграх молоді в Бухаресті в складі збірної СРСР в командних змаганнях золоті нагороди дісталися киянці Г.Коноваловій і одеситці М.Петровій. А переможцем в особистій першості стала киянка Н.Бочарова. Високу майстерність Г.Коновалова продемонструвала і на ІІ-х Міжнародних спортивних іграх у Варшаві 1955 року.

Тривали й інші змагання, де успішно виступали спартаківські спортсмени.

Фіналістом  чемпіонату СРСР з шахів у 1954 році і чемпіоном України 1955 року стає київський майстер  спорту А.Банник. Талановитий шахіст став і бронзовим призером командного чемпіонату СРСР в складі збірної УРСР. Свою тріумфальну ходу в чемпіонатах країни А.Банник продовжить у фіналах 1956-1958 років, де стане другим призером чемпіонату  України, призером всесоюзних і республіканських першостей „Спартака”.  Чемпіонкою Радянського Союзу серед команд стала донецька шахістка  майстер спорту Н.Русинкевич. В складі збірної команди „Спартак” вона завоювала золоту медаль. Н.Русинкевич – неодноразова призерка всеукраїнських  чемпіонатів, у 1958 році була чемпіонкою України серед жінок, а протягом 1952-1956 років успішно виступала у відомчих змаганнях „Спартака”, була чемпіонкою і призером Центральної і Республіканських рад спортовариства.

У підготовці резервів для збірних команд „Спартака” з фехтування брали участь львівські тренери В.Колесников і С.Ставицький, вихованці яких  посідали високі місця у всесоюзних відомчих змаганнях.

З  року в  рік  зростала   майстерність  спартаківських велосипедистів.

Масові змагання спартаківців з велоспорту відбулися в Харкові, Одесі, Сімферополі, Кіровограді, Львові та інших містах України.

В товаристві  виросли такі відомі гонщики, як переможець  найбільш престижної групової гонки на 192,6 км заслужений майстер спорту М.Колумбет з Києва, донеччанин А.Аматуні – переможець велогонки на призи  газети „Правда України”, в першості країни  в гонці  з роздільного старту на 50 кілометрів  його напарник по команді М.Попов, а також киянин Ю.Гамерштедт, Ф.Євтушок, К.Коцинський, В.Столяров, Т.Кухаренко та інші. В першостях всесоюзного „Спартака” велосипедисти України перебували в трійці сильніших з програми велогонок.

В цей період спартаківські колективи, обласні, міжрайонні і міські ради  активно проводили змагання з народного веслування, кульової стрільби, важкої  атлетики, боксу, видів боротьби, лижного спорту тощо.

Значну увагу спартаківські організації республіки приділяли підготовці значківців нового комплексу ГПО, спортсменів масових розрядів та майстрів спорту. В регіональних радах спорттовариства створювалось багато секцій з видів спорту і результати були вражаючими: масовість в спорті зросла вдвічі у порівнянні з довоєнним періодом…

Бурхливий розвиток масової фізкультури і спорту дозволив в цей період провести ІІ Всесоюзну спартакіаду товариства промкооперації „Спартак”. В Спартакіаді взяло участь  понад  361 тисяча учасників з усіх кінців неосяжної країни. На цей час під червоно-білим прапором „Спартака” вже було 8720 колективів фізкультури  з  450-тисяччю  фізкультурників. В товаристві культивувалося 39 видів спорту, в його лавах налічувалося 600 заслужених майстрів спорту і майстрів спорту СРСР.

В багатьох видах спартакіади „Спартака” з’явилися нові імена. В 1954 році нормативи майстра спорту з стендової стрільби виконав чернігівський стрілець Є.Словачевський, він же стає чемпіоном у спартакіадних стартах. Його приклад наслідують земляки майстри спорту С.Лазарев з важкої атлетики  та Л.Фіргер у вільній боротьбі. Полтавський спартаківець штангіст П.Мандя  стає срібним призером у триборстві, його вводять до складу збірної Укрради, і на Спартакіаді товариства він посідає знову призове місце. Пройде небагато часу і його талант розкриється  в ролі тренера. За свою кар’єру  наставника  спортивної  молоді  Петро  Якович Мандя підготує 27 майстрів спорту з важкої атлетики,  14 майстрів та двох майстрів спорту міжнародного класу з гирьового спорту, одного майстра з пауерліфтінгу.

Успішно виступали в Спартакіаді  боксери житомирського „Спартака”,    де бокс став популярним ще з довоєнних часів завдяки невтомному ентузіасту і наставнику молоді Йосипу Михайловичу Тросману.

В баскетболі відзначалися одеські спортсмени, а з волейболу –  харківські і дніпропетровські  команди.

Для багатьох учасників спартакіадні старти стали трампліном для перевірки боєготовності перед наступними змаганнями по програмі Всеукраїнських молодіжних спортивних ігор та V-ої Всесоюзної літньої спартакіади профспілок. Ці змагання стали прелюдією до І-ої Спартакіади народів СРСР.

В Україні щороку відбувалися республіканські огляди на кращий колектив фізкультури промислової артілі, підприємства, бригади, відділення,  цеху тощо. Колективи рапортували  Республіканській раді „Спартак” про успішне вирішення державного завдання з розвитку масової фізкультури і спорту та виробничих планів.

Всесоюзній спартакіаді  „Спартака” передували масові змагання в колективах та обласні і республіканська спартакіади, фінали  якої відбулися  в Одесі. В ній брало участь понад тисяча учасників з усіх регіонів України. Кращих результатів і головні призи завоювали збірні колективи Києва, Одеської, Харківської, Львівської та Київської областей.

Про проведення спартакіадних стартів  свідчили чисельні рапорти, що надходили до штабу змагань, створеного при Республіканській раді товариства „Спартак”.

У 1955 році було прийнято рішення про проведення у наступному сезоні  Першої Спартакіади народів СРСР. В положенні про Спартакіаду, затвердженого Всесоюзним Спорткомітетом,  головна увага приділялась покращенню роботи колективів фізкультури, перевірці стану фізкультурно-спортивної діяльності спортивних товариств і відомств,  пошуку і вихованню молодих спортивних талантів, сприянню подальшого масового розвитку фізичної культури і спорту в країні, покращенню фізичної підготовки молоді й новому підйому майстерності радянських спортсменів.

Спартакіада стала важливим етапом в розвитку фізкультури і спорту в Україні.  Підготовка до Спартакіади народів СРСР значно пожвавила масову і навчально-спортивну роботу  в колективах фізкультури „Спартака” промислових артілей. Частіше стали проводитись різні змагання, ради колективів активніше залучали молодь до занять в спортивних секціях, складання норм комплексу ГПО тощо.

Дійову допомогу колективам у підготовчій спартакіадній роботі надавали Республіканська, обласні і міські ради „Спартак”. Приклад подавали кияни. Президія Республіканської ради спорттовариства своїм рішенням прикріпила до окремих артілей своїх керівних працівників, інструкторів і тренерів.  Кожен одержав детально розроблений план, яким передбачено було, що саме повинен  був зробити цей працівник у колективі фізкультури.  Практична допомога досвідчених працівників радам колективів фізкультури сприяла швидкому зростанню рядів товариства і поліпшенню роботи в основній ланці фізкультурного руху.

Почин столичних спартаківців було підхоплено майже усіма обласними радами „Спартака”. Особливо успішно в цьому напрямку працювали Житомирська, Кіровоградська, Одеська, Черкаська, Харківська та інші обласні організації.

Спортивною подією у 1955 році стала спартакіада спортивного товариства „Спартак” промкооперації.

Фінальні змагання з різних видів спорту по програмі Спартакіади України спартаківці провели в кількох містах. Це сприяло пропаганді спорту в регіонах й активізації   спортивної роботи з багатьох видів спорту, особливо таких, як веслування на байдарках і каное, сучасне п’ятиборство, стендова стрільба та інші.

Кращі  спартаківські   спортсмени    увійшли   до   складу збірних команд областей, м.Києва та товариства.

У фіналах переможцями та призерами Перших спартакіадних  змагань стали спартаківські спортсмени: з боксу – переможці в своїх вагових категоріях  херсонець Б.Махиня і киянин Є.Калитв’янський, призерами – львів’янин І.Дегтярьов, киянин Ю.Тарасенко і Б.Ткаченко – з Дрогобича; з греко-римської боротьби – переможцем  Г.Пусепп з Чернівців та призером львів’янин І.Турієв, а серед борців вільного стилю – переможцями Л.Фіргер – з Чернігова та киянин М.Комов, призерами – харків’янин  Г.Степанян, С.Солоїд – з Ірпеня та В.Горбик – з Чернігова.

Успішно виступали  спартаківці – важкоатлети. Переможцями стали львів’янин В.Філіпов і білоцерківець О.Бондаренко, призерами – киянин Ш.Лазарев та львів’янин С.Гридін.

У велоспорті, в шосейних гонках серед жінок, донеччанки Н.Репна і В.Мавроді завоювали бронзові нагороди в командній гонці, а В.Мавроді була ще другою в шосейній гонці. Невтомний   киянин  М.Колумбет  переміг з друзями в командній гонці на 100 км та в шосейній гонці на 200 км з загальним стартом. Донеччанин А.Аматуні  (тоді Сталіно) став третім  у шосейній гонці.

В змаганнях на треку в особистих стартах попереду був київський спартаківець Л.Колумбет – на 1000 м з місця та разом з одноклубниками В.Мітіним, І.Хавром та Ю.Красіковим – в командній гонці переслідування на 4 км. У жінок відзначилися кияни Т.Кухаренко, В.Туменок, Л.Ткаченко, Г.Василенко – в гонці переслідування на 3 км. Л.Ткаченко та її напарник по команді Б.Минко посіли відповідно в своїх  фінальних заїздах  треті місця. Досвідчений Л.Колумбет став переможцем і в груповій гонці на 100 кіл по треку.

Скромними залишилися результати спартаківців з легкої атлетики. На вищу сходинку спартакіадного п’єдесталу  піднялися  киянин А.Мацулевич – з бігу на 400м, він же  був першим разом з напарником по команді Б.Юшко – в естафетному бігу 4х100 в складі столичного колективу та  ще метатель молота киянин Ф.Ткачов. Призерами стали киянка Л.Радченко серед жінок та А.Стефанович  − з Чернівців, серед чоловіків − в стрибках у довжину, кияни В.Хаймович з бігу на 200 метрів, Л.Макошина – з бігу на 80 м з бар’єрами та інші.

Невисокими  були   показники  і   у  плавців. Львів’янин  Ф.Досаєв  переміг  в запливі   на   200 метрів   стилем брас, а М.Дудченко стала першою  в  фіналі на 100 метрів батерфляєм. В  фінальних запливах були  представники Житомира − С.Ян, Севастополя − В.Дуїловський, М.Бурачковська з Миколаєва та інші. У фехтувальників відзначився П.Малов з Черкас.

Кращих з кращих спартаківців було запрошено до збірних команд з видів спорту, які захищали честь України у фіналах І Спартакіади народів СРСР. Збірний колектив республіки посів четверте місце і свою лепту внесли спартаківські спортсмени до цієї скарбнички.

Переможцями І Спартакіади народів СРСР  стали київські волейболісти  М.Пименов, Ю.Савченко, І.Тищенко в складі збірної команди України, яка виборола фінальний турнір чоловічих команд. На вищу сходинку п’єдесталу серед плавців стилем брас піднявся львів’янин Ф.Досаєв – на дистанції 200 метрів у фіналі він був першим, а в складі команди  України в комбінованій естафеті 4 х 100 метрів  виборов бронзову нагороду.

Срібну медаль у  велоспорті на треку в індивідуальній гонці переслідування на 2км серед жінок завоювала киянка  В.Ткаченко,  Л.Колумбет був третім в командній гонці переслідування на 4 км разом з товаришами по збірній команді України.

Бронзову медаль в тенісному турнірі Спартакіади завоював ужгородський спартаківець Й.Гагер.

Ще дві бронзові нагороди вибороли й легкоатлети: А.Мацулевич в складі української естафетної команди 4х100 метрів та у стрибках у довжину А.Стефанович з Чернівців. П’ятою  була жіноча естафетна  команда, в якій виступала спартаківка Л.Макошина. В десятці кращих легкоатлетів були кияни Л.Макошина,  Н.Гордієенко, Б.Юшко (400м з бар’єрами),  метатель молота Ф.Ткачов, Ф.Марулін (Дніпропетровськ) та інші.

Четвертою стала чоловіча команда України в командній шосейній  велогонці на 100 км в складі спартаківців М.Колумбета, М.Божка, К.Коцинського та В.Тузика, а в груповій гонці на 200 км команда України  посіла третє місце .В особистому заліку в цій гонці бронзову  медаль виборов заслужений  майстер спорту з Києва  М.Колумбет. Високі результати в цьому виді були і у майстрів спорту В.Тузика та В.Волкова. Серед жінок відзначилися спартаківки    з Донецька (тоді Сталіно) Н.Репна і В.Мавроді.

П’ятим в своїй ваговій категорії став борець вільного стилю Б.Гуревич, десятим С.Солоїд. В десятці кращих були штангісти О.Бондаренко і В.Філіпов, боксери Б.Махиня та І.Дегтярьов, велосипедисти Л.Колумбет і А.Аматуні, легкоатлетка Л.Радченко, стрілець-стендовик Ю.Никандров  з Одеси, фехтувальник П.Малов з Черкас  та інші спартаківські спортсмени.

Спартакіада народів СРСР стала не тільки святом багатомільйонної армії радянських спортсменів, а й генеральною репетицією до виступу в стартах ХVІ Олімпійських ігор  в австралійському Мельбурні.

Поки олімпійці-спартаківці змагалися в Мельбурні, спортивне  життя в республіканській організації спорттовариства промкооперації тривало. Прийняте Спорткомітетом СРСР рішення про проведення через кожні чотири роки Спартакіади народів СРСР, зумовило Українську раду „Спартака” перебудовувати свою діяльність, створивши своєрідну циклічність в підготовці до змагань. Відсутність крупних промислових підприємств в системі  промкооперації наклало своєрідний відбиток на організацію учбово-тренувального процесу. Тепер при регіональних товариствах „Спартак” стали створюватися централізовані спортивні секції, що дозволило сконцентрувати наявні спортивні ресурси для підготовки спортсменів високих розрядів. Тепер при централізованих секціях  „Спартака” були зосереджені і досвідчені тренерські кадри, президії регіональних спорттовариств переймалися справами цих секцій, контролювали їх діяльність, надавали необхідну допомогу тощо.

При  добре поставленій учбово-тренувальній роботі приходили і втішні результати.

Прикладом міг слугувати розвиток велоспорту в товаристві. Створені в Одесі, Києві, Сімферополі, Харкові, Сталіно (нині Донецьк) опорні пункти підготовки культивували цей вид спорту в сучасних вимірах, а виступ їх   вихованців у звітних змаганнях доповнював правильність циклічної підготовки. Зростала масовість і спортивна майстерність. З числа молодих велосипедистів з’явилось чимало сильних гонщиків на шосе і треку, які досить успішно виступали в республіканських і всесоюзних змаганнях.

Традиції українських гонщиків-спартаківців тривали і в рік  ІІ Спартакіади народів СРСР. У всесоюзній першості Л.Колумбет був третім в  гонці на 4км, а Б.Букрєєв з лідером І.Гельбергером – на третьому в гонках на 50км. Команда України в складі братів Колумбетів, В.Митіна та Ю.Красікова посіла третє місце в командній гонці на 4км.

В груповій гонці на 100 кіл Л.Колумбет став чемпіоном країни, в парній гонці на 50км срібними  медалями були відзначені Б.Минко та В.Митін.

Успішні виступи українських спартаківців тривали і в наступних сезонах.

Кожний рік діяльності  Республіканського спорттовариства „Спартак” відмірював ритм  бурхливого спортивного життя. Українську раду ДСТ „Спартак” очолив Ю.М.Плугін, досвідчений організатор і фахівець   спортивного руху.

Вся діяльність товариства була спрямована на підвищення майстерності провідних спортсменів, розвиток нових видів спорту, а також на  поліпшенні оздоровчої і туристської роботи, будівництва спортивних споруд. Головною метою став успішний виступ спартаківських спортсменів в стартах ІІ Республіканської та Всесоюзної спартакіад 1959 року.

До них велася цілеспрямована підготовка. Усе частіше серед чемпіонів і призерів змагань були спартаківці.

На всесоюзній першості 1958 року з боксу М.Муха з Дрогобича став переможцем в щонайлегшій вазі. Призерами цих змагань в своїх вагових категоріях були Є.Чабан, В.Кокушкін і Б.Мухлинін.

В спартакіадних стартах  з греко-римської боротьби у важкій вазі «бронзу» виграв черкасець В.Сердечнов. З вільної боротьби  спартаківці в республіканській першості серед команд ДСТ і відомств, що відбулася в Станіславі (нині Івано-Франківськ) у лютому 1958 року, принесли своїй команді друге місце.

У передспартакіадні роки переможцями і призерами республіканських змагань стають борці кияни С.Солоїд, І.Водякін, чернігівчанин Л.Фіргер (двічі), Б.Ринк, донеччанин  В.Александренко, Л.Дунай з Харкова та інші.

Успішно працювала централізована важкоатлетична секція. У 1957 році на міжвідомчій першості України в Дніпродзержинську  чемпіонами стали у щонайлегшій вазі киянин І.Баширов,  неодноразовий переможець багатьох змагань О.Бондаренко  з Білої Церкви – в півлегкій вазі, важковаговик зі Львова С.Гридін та інші. У наступному сезоні І.Баширов і О.Бондаренко повторили свій успіх. В дні Спартакіади України білоцерківець О.Бондаренко знову став переможцем, а киянин О.Горлов та І.Соломаха  з Сімферополя – другими призерами.

Вже у передспартакіадні дні  Олександр Бондаренко у міжвідомчих змаганнях штангістів в травневі дні 1959 року встановлює три республіканські рекорди, а команда „Спартак” стає – в котрий раз –  переможцем міжвідомчої першості України. До речі, білоцерківець посідає на ІІ Спартакіаді  народів СРСР друге місце і завойовує срібну нагороду.^15/

Чудові часи настали  і для легкоатлетів.

Чемпіонами України у 1957-1959 р.р. стають киянки Л.Макошина – з бігу на 80 метрів з бар’єрами, в п’ятиборстві  та в складі київського квартету з естафетного бігу 4х100 метрів, Людмила Радченко – з стрибків у довжину, киянин Вадим Архипчук – з бігу на 200 метрів, дніпропетровець Арнольд Мацулевич (400м), кияни Борис Юшко (400м з бар’єрами), Федір Ткачов (метання молота) та інші.

Для спартаківців починає сходити нова зірка – Володимир Голубничий, який перейшов з „Буревісника”. Після 1955 року, маючи за плечима світовий рекорд з ходьби на 20 км,  юнак серйозно  захворів і не брав участі в багатьох звітних змаганнях, в тому числі в І-й Спартакіаді народів СРСР та Мельбурнській Олімпіаді. Лише наполегливість талановитого ходака та його тренера В.І.Полякова (до речі, вони разом вчились в Київській школі тренерів, а потім в інфізкульті ) принесла чудові результати: Володимир знову повернув собі славу світового рекордсмена, а у традиційному матчі США-СРСР у Філадельфії впевнено  переміг на своїй коронній дистанції – 20км зі спортивної ходьби, залишивши позаду провідних американських ходаків. У 1959 році В.Голубничий встановлює одразу два світових рекорди з ходьби на 15 і 20 км.

В стартах ІІ Спартакіади народів СРСР на п’єдестал пошани піднімалися спартаківці Л.Макошина в складі збірної естафетної команди України 4х100 метрів, яка посіла   третє місце, А.Мацулевич – з бігу на 400 метрів, де він став другим після знаменитого А.Ігнатьєва з Ленінграду, а потім був  четвертим з бігу на 400 метрів з бар’єрами. В.Голубничий посів четверте місце з ходьби на 20км.

Чемпіоном Спартакіади повернувся додому киянин В.Архипчук, який разом з товаришами по естафетній команді  України 4х100 метрів першими пронесли естафетну поличку.  Срібну нагороду  з естафети 4х400 метрів виборов і А.Мацулевич, а Ф.Ткачову дісталася „бронза” з метання молота.

Знайшов друзів серед спартаківців і такий вид як стендова стрільба. Він культивувався найкраще в столичних колективах, Львові, Харкові, Вінниці, Сімферополі, Одесі, Сталіно (нині Донецьк), Кіровограді та інших. Спартаківці одесити Ю.Никандров, Л.Смагін, харків’янин В.Кампф, киянин В.Шелін, львів’яни В.Зименко,  П.Зайцев та інші були відомими не тільки в республіці, а й за її межами. Ю.Никандров пробував свої сили в Олімпійських іграх.

Республіканська рада „Спартака” провела свою першість, де відзначилися стендовики Харкова, Києва і Львова. А всього брало участь 18 команд з регіонів України. Переможцями в особистій першості стали киянин В.Шелін, який у вправі „з місця” показав результат 185 з 200 можливих та на круглому  стенді відзначився  харків’янин В.Кампф – 94 з 100.

Тріумфальний виступ спартаківських стендовиків тривав і у міжвідомчих змаганнях, що  відбулися у Львові. Збірна команда „Спартака”  в складі заслуженого майстра спорту одесита Ю.Никандрова, майстрів спорту киянина В.Шеліна, харків’янина  В.Кампфа, І.Пахомова з Вінниці та одесита Л.Смагіна здобула командну першість. Переможцями в особистій першості стали Ю.Никандров  та Л.Смагін.

Блискучого успіху добилися українські стендовики на чемпіонаті світу. В складі збірної команди країни виступали спартаківці  Ю.Никандров, львів’янин В.Зименко і харків’янин  А.Каплун („Авангард”), які завоювали чотири золоті нагороди.

І, нарешті,  Друга Спартакіада України. На стрільбищах столиці відзначилися стендовики з Києва, Львівської та Харківської областей. Серед призерів змагань – багато спартаківців. Командою вони були другими після авангардівців.

Перше командне місце  в змаганнях чемпіонату СРСР та ІІ Спартакіади народів СРСР завоювали українські стендовики, де виступали спартаківці – заслужений мастер спорту Ю.Никандров, майстри спорту В.Кампф, Л.Смагін, В.Зименко та інші. Ю.Никандров і В.Кампф здобули почесне звання чемпіонів країни і  переможців Спартакіади.

Дістало належної уваги і розвитку в спорттоваристві „Спартак” і сучасне п’ятиборство, яке набуло громадянства в республіці  з початку 50-х років. І хоч географія розвитку цього виду була ще вузькою, проте цей вид спорту вже культивувався в централізованих секціях Львова, Києва, Харкова, Дніпропетровська, Луганська та інших регіонах .

В першості України 1957 року у Львові чемпіоном став львівський спартаківець В.Мезенцев.

Розіграна вже в тому ж році першість серед збірних спорттовариств і відомств принесла спартаківцям третє місце. А в рік спартакіадних стартів  „Спартак” в командному заліку став другим з сучасного п’ятиборства.

В спортивному календарі Укрради ДСТ „Спартак” були змагання з художньої  гімнастики, кульової стрільби, шахів, шашок, стрільби з лука, веслування на байдарках і каное, академічного веслування, тенісу, настільного тенісу та інших видів спорту.

За окремим планом проходили юнацькі змагання  та змагання  „Юного спартаківця”,  яким  надавали особливого значення. Відчинили двері нові юнацькі спортивні школи „Спартака” в Луганську, Запоріжжі, Житомирі, Кіровограді, Черкасах, Полтаві та інших містах, які культивували серед юні від 3 до 6 видів спорту. Поліпшувалися і база для популяризації спорту та проведення  фізкультурно-спортивної роботи  серед юнаків і дівчат. Юним спортсменам створювалися повноцінні умови для вдосконалення спортивної майстерності.

Невпинно вирувало спортивне життя в колективах фізкультури системи промкооперації. На різних етапах з’явилися  нові форми прилучення спартаківців до регулярних занять фізичною культурою і спортом. Серйозним екзаменом масовості і якості спортивно-масової роботи в колективах стають спартакіади, лижні і легкоатлетичні кроси, стрілецькі змагання, турніри  з ігрових видів.

Впроваджуючи  досвід передових колективів фізкультури України, спартаківці розпочали потужний і планомірний наступ на розвиток оздоровчої роботи серед трудящих підприємств і організацій, проведення серії туристських походів, створення туристських секцій, підготовку спортсменів-розрядників, значківців комплексу ГПО, „Турист СРСР”, „Юний турист”, обладнання оздоровчо-туристських таборів та баз тощо.

Знайшли розповсюдження у виробничих колективах  і гімнастика в режимі робочого дня, „фізкультхвилинки” тощо, що давали наснагу для активного відпочинку в процесі роботи та підвищували виробництво праці. На багатьох підприємствах створюються методичні ради з виробничої гімнастики, що сприяли впровадженню  оздоровчого ефекту у виробничий процес, давали консультації з питань організації гімнастики в процесі робочого дня, здійснювали контроль.

Створена при Укрраді ДСТ „Спартак” методична рада з виробничої гімнастики і оздоровчої роботи проводила методичні наради з громадським активом,  місячники впровадження виробничої гімнастики, семінари з підготовки методистів тощо.

„Спартак” України виходив на нові рубежі.

В літній період 1963 року відбулася серія змагань в залік ІІІ Спартакіади України. Знову серед призерів можна було бачити спартаківських легкоатлетів.  Переможцями спартакіадних стартів стали чернівчанин А.Кривошеєв  з бігу на 800 метрів (і був третім на 400 метрів), блиснув в марафоні О.Нікітін   з Дніпропетровська та ходаки В.Голубничий з Сум – на 20км і полтавчанин А.Макаров – на 50км, киянин В.Звонков – з стрибків  у довжину, харків’янин В.Ковтун – з метання диску, у штовханні ядра відзначився дніпропетровський спартаківець В.Березуцький.   Призерами стали А.Редько з Ужгорода,  який був другим і з бігу на 100 метрів. Стайєр з Києва Л.Мисик – з бігу на 5000 метрів завоював,  як і „молотобоєць” з Комунарська О.Бакарджієв, теж срібну медаль, а А.Мацулевич (400 метрів з бар’єрами) та дискобол М.Дугаєв з Чернівців посіли треті місця і нагороджені бронзовими медалями.

У жінок, як завжди, відзначилася невтомна киянка Л.Макошина. Вона двічі піднімалася на п’єдестал, завойовуючи золоті нагороди з бар’єрного бігу на 80 та 100 метрів. В складі Дніпропетровської команди 4 х 100 метрів, яка стала переможцем Спартакіади, виступали спартаківки Л.Дереза і О.Іванова. Другою з бар’єрного бігу на 80 метрів була киянка Н..Карпюк, а дискобол з Дніпропетровська І.Гурьянова посіла третє місце тощо.

Справжнім фестивалем радянського спорту стала ІІІ Спартакіада народів СРСР. Це був фейєрверк встановлених рекордів. Їх стало майже сто – від республіканських до світових.

Свій внесок в  скарбницю  команди України, яка була  вперше третім призером Спартакіади, зробили і спартаківці.

Чемпіонами став квартет збірної України в естафеті 4 х 400 метрів, де виступали спартаківці дніпропетровець К.Грачов та чернівецький спортсмен А.Кривошеєв разом з київськими армійцями В.Архипчуком та В.Анисимовим.

Срібну нагороду Спартакіади вибороли ходак В.Голубничий на 20 км та невтомна Л.Макошина з бігу на 100 метрів з бар’єрами. А.Кривошеєв став бронзовим призером на 800-метровій  дистанції з новим рекордом України. Дніпропетровський марафонець О.Нікітін посів  місце в шістці сильніших і вперше виконав майстерський  рубіж.

В олімпійському році успіх супроводжував ходака В.Голубничого. В матчевій зустрічі „легкоатлетичних гігантів” США і СРСР, що  відбулася влітку в Лос-Анжелесі талановитий спортсмен  ще  раз довів свою зверхність перед заокеанськими ходаками і знову був першим з спортивної ходьби на 20км.

В період між Спартакіадами  були ліквідовані серйозні недоліки в роботі з веслування на байдарках і каное. Цей вид дістав розповсюдження майже в усіх регіонах України. Основними спартаківськими центрами стали Херсон, Миколаїв, Харків, Львів, Дніпропетровськ, Хмельницький,  Черкаси, Вінниця та інші міста.

Третя Спартакіада України   не змінила статусу спартаківських байдарочників, тільки в деяких видах програми поміняла  місцями. В  Матвіївській затоці під Києвом не було рівних херсонській спартаківці Л.Синичкіній на байдарці-одиночці, а потім вона збільшила свій арсенал нагород ще на дві золоті медалі. Спочатку в естафетній команді 4х500 метрів, з одноклубницями Л.Якимович, К.Богоявленською і В.Михайленко, а потім в екіпажі–двійці з В.Михайленко.

У чоловіків результати були скромнішими. Двічі чемпіоном став львівський спартаківець М.Герцик. На Тернопільському водосховищі на кілометровці у фінальному заїзді серед каноїстів він завоював „золото”, а потім на марафонській 10-кілометровці  знову став першим.

На спартакіадній регаті в Києві відзначилися дніпропетровські спартаківці О.Трубчанінов та І.Головачов у „марафоні” на байдарці-двійці.

Третіми в командному заліку стали українські спартаківці на першості Центральної ради спорттовариства „Спартак”.

Спартаківці України внесли значний вклад в загальну перемогу товариства у всесоюзній особисто-командній першості в Тернополі, та успішно виступили в складі профспілкової команди України в Москві, яка стала третьою після збірних команд Російської Федерації та Ленінграда. Тут переможцем був спартаківець зі Львова М.Герчик в складі естафетної команди України 4 х 500 метрів на каное. А  у жінок в естафетній команді байдарочниць до срібних нагород привели спартаківки К.Мариниченко і А.Кулемза. Друге „срібло” киянка К.Мариниченко завоювала на двійці на 500 метрів в парі в авангардівкою Т.Федоренко. У фіналі  заїзду  на 500 метрів українська байдарка-четвірка, в якій виступали К.Мариниченко і А.Кулемза,на фініші була першою і завоювала золоті нагороди.

В кінці липня 1963 року в спартакіадних стартах в Москві українські веслувальники стали другими після команди Російської Федерації. І тут нагороди в загальний залік команді республіки внесли спартаківці. „Срібло” привезла команда байдарочниць-четвірок, де виступали спартаківки Л.Синичкіна з Херсона, киянка К.Мариниченко і Л.Якимович із Запоріжжя разом з миколаївкою А.Михайловою, а потім в цьому ж складі дівчата в естафеті  4 х 500 метрів посіли третє місце. У фіналі п’ятою була Л.Синичкіна  з Херсона, а  на двійці К.Мариниченко і Л.Якимович стали шостими.

У чоловіків срібну медаль ІІІ Спартакіади народів СРСР вибороли на байдарці-двійці на 10000 метрів авангардівець з Миколаєва Є.Яциненко та дніпропетровський спартаківець І.Головачов. Другу срібну нагороду І.Головачов завоював в складі байдарки-четвірки. Шостим у фінальному заїзді став дует авангардівця В.Середова з Херсона і його земляка спартаківця О.Дворникова та інших.

У наступному командному чемпіонаті країни, що відбувся на плесах Матвіївської затоки в Києві, команда „Спартак” стала другою. Нагороди команді  товариства принесла Л.Синичкіна: вона  була  чемпіонкою в естафетному збірному квартеті ”Спартака” та була другою в цій команді  байдарки-четвірки і посіла третє місце в складі двійки.

У міжнародних стартах першості Європи Л.Синичкіна разом з московською одноклубницею А.Серединою на 500 метрів завоювала срібну медаль, а у  Снагівській  регаті в Румунії херсонська спартаківка на байдарці-одиничці,  а потім у  Копенгагенській регаті в Данії була другою серед жінок.

Успішно виступали спартаківці  і в інших видах спорту.

Чудове спортивне довголіття демонстрував учасник   трьох Олімпіад, неодноразовий чемпіон всесоюзних і республіканських змагань з стендової стрільби 38-річний заслужений  майстер спорту одеський спартаківець Юрій Никандров. На траншейному стенді в цей період він двічі стає чемпіоном СРСР, на чемпіонаті світу в Каїрі в складі збірної СРСР завойовує      командний приз і золоту нагороду,  а у наступному 1963 році знову золота медаль в європейській першості і  п’ятий  в особистому заліку.

Вагомий внесок в спартаківський зажинок додає його земляк  одесит Л.Смагін та харків’яни  В.Кампф і В.Лавриненко.

Завидну результативність Л.Смагін демонстрував на круглому стенді в Москві на змаганнях ІІІ Спартакіади народів СРСР – 199 з 200 можливих, щоправда,  посідаючи третє місце.

Не складали своїх позицій і спартаківські плавці. На чемпіонські позиції двічі виходили киянин В.Гончаренко, харків’янин С.Товстопльот, нагадав про себе високими результатами вихованець харківського  тренера М.Золоторя  юний М.Рудницький, який на 100 і 200 метрів на спині завоював золоті медалі. Успішно виступила і киянка Л.Данилова – на 400 метрів та в естафеті 4 х 100 метрів вільним стилем, спартаківка  принесла столичній команді  золоті нагороди.

У спартакіадний рік М.Рудницький знову завоював для харківської команди чергові золоті нагороди, а львів’янин В.Тарутін на 200-метровій дистанції батерфляєм посів третє місце тощо.

Наближалися старити ювілейної ІV-ї Спартакіаді народів СРСР. Діяльну підготовку розпочали до неї і спартаківці України.

За три роки, що передували ІV-й ювілейній Спартакіаді України  спартаківці республіки підготували 12 майстрів спорту міжнародного класу, 510 майстрів спорту СРСР, 788 кандидатів у майстри та 10993 першорозрядника.

Значними подіями цих років були спартакіади спорттовариства „Спартак”, ІІІ-я  спартакіада профспілок України та VІІІ-а Всесоюзна спартакіада профспілок, чемпіонати та першості України тощо, що стали складовою великого форуму в Москві, який звався Ювілейною Спартакіадою.   І спартаківці не підвели збірний колектив України, вносячи свій посильний внесок в загальнокомандний залік нашої республіки.

У фіналі ІV ювілейної Спартакіади України, що  відбувся на Центральному стадіоні в Києві, лише троє спартаківців піднялися на п’єдестал пошани в складі своїх команд. Срібні нагороди завоювали луганчанин І.Мойся з метання молота та київський десятиборець А.Зотов, який поступився чемпіону Спартакіади  одеському динамівцю О.Чадаєву одним очком, як свідчення про запеклу боротьбу за кожну секунду і сантиметр в програмі десятиборства. Бронзову нагороду виборов київський стрибун з жердиною Ю.Цасюк.

З нетерпінням    чекали і стартів ІV Спартакіади народів СРСР, але для спартаківців республіки, як і для збірного колективу України (він посів четверте місце) вони були невтішними. Лише бронзова нагорода сумчанина В.Голубничого з спортивної ходьби на 20км та четверте місце киянина А.Зотова в десятиборстві, якось скрашували ці невдачі.

А ось порадував полтавський юніор О.Демус у бар’єрному бігу  на 110 метрів в матчовій зустрічі команд юніорів СРСР-Італія та стайєр Г.Пузанов з Харкова, який переміг в осінньому профспілково-комсомольському кросі в Дніпропетровську на    4000 метрів.

З кожним сезоном росла популярність велосипедного спорту серед спартаківців.

В республіканській багатоденній гонці, що проводилася по  гірським шляхах Криму, команда „Спартак” була переможцем у 1965 році, третьою – у 1966 році і знову першою, але вже  за програмою ІV Спартакіади України, у 1967 році. В ювілейній Спартакіаді  з особистої першості  увесь п’єдестал  став спартаківським: переможцем – кримчанин О.Сидоров, далі в призерах В.Кемкін з Запоріжжя та кримський гонщик В.Кисельов.  У Республіканській 3-денній гонці в залік Спартакіади серед жінок команда „Спартак” стала переможцем, а особисто Л.Задорожна з Харкова була першою.

З  гонок  на  шосе серед жінок знову відзначилися спартаківка з Харкова Л.Задорожна, яка стала переможцем ІV ювілейної Спартакіади України в індивідуальній гонці на 20км, а її подруга з Донецька Л.Алексєєва завоювала срібну нагороду. Л.Задорожна виборола ще дві золоті нагороди і в командній гонці на 20км в складі харківської команди, а потім в  груповій гонці на 50км. Донеччанки  Н.Алексєєва та Л.Машовець були третіми в командній гонці. У чоловічій груповій гонці на 148,89км луганський спартаківець В.Нестеров завоював бронзову нагороду.

Всесоюзні змагання стали перевіркою готовності до відповідальних  стартів і спартаківці з честю виправдали довір’я своїх наставників.

В спартакіадний рік невгамовна харків’янка А.Задорожна  піднялася на вищу сходинку в індивідуальній гонці на 20км фінальних заїздів, цього разу у фіналах Спартакіади народів СРСР, а в складі збірної України в командній гонці на 20км стала третьою разом зі своїми спартаківськими подругами – Н.Алексєєвою з Донецька і Є.Табачковською – з Одеси.

В кінці серпня  в змаганнях на першість світу в голландському Хеєрлені в складі збірної СРСР успішно виступила Л.Задорожна. В груповій гонці на 53км невтомна харків’янка  завоювала срібну нагороду. Радість переможного старту своєї  дружини розділив і її чоловік й тренер Б.Задорожний.

Відмінно виступали спартаківські велосипедисти і в  трекових гонках. В командних змаганнях першості республіки вони у 1965 році стали третіми призерами, а у 1966 році вийшли переможцями.

В кінці червня 1967 року у Харкові відбулася  першість України за програмою ювілейної ІV Спартакіади республіки. Спартаківці були третіми в командному заліку. Срібні нагороди завоювали харків’янка спартаківка Р.Пономаренко в індивідуальній гонці переслідування на 3 км та жіноча команда „Спартак” – в командній гонці переслідування в в складі киянок Л.Радулевич, Н.Покуси і харків’янки  Р.Пономаренко.

У командній гонці  на 4 км серед  чоловіків спартаківці А.Поліщук, А.Мазалов, В.Демидов – з Сімферополя та одесит Д.Рачинський завоювали бронзові нагороди ІV   Спартакіади України.

До шістки кращих потрапили спартаківці Ю.Голубничий і В.Соколов – в спринтерській гонці на тандемах та А.Мазалов  (п’яте місце)  в груповій гонці на 60 кіл.

Спартаківські дівчата  з Харкова  Р.Пономаренко та Л.Задорожна й їх авангардівська подруга Р.Ободовська в складі збірної України в командній гонці переслідування на 3 км завоювали бронзові нагороди Всесоюзної ювілейної Спартакіади  1967 року в Москві. А потім Л.Задорожна була другою в індивідуальній гонці переслідування на 3 км.

Севастополь радо приймав учасників ІV Спартакіади України з парусного спорту. І тут спартаківські вітрильники не вдарили лицем в багно і лихо промчалися по хвилях Чорного моря. Команда „Спартака” була третьою в загальному заліку.

У всесоюзних змаганнях спартаківці теж не пасли задніх. Серед призерів в класі яхт „Фінн” третім був Є.Городецький, а четвертим В.Дирдира, в класі „М” – чемпіоном киянин О.Бузовський, а серед жінок в цьому класі в шістці Н.Християновська та інші.

Спартаківці на ІV Спартакіаді України в 1967 році з важкої атлетики виступили невдало, замкнувши  четвірку сильніших. Лише другими призерами стали запорожець В.Мельников – в найлегшій вазі та талановитий півважковик з Дніпропетровська майстер спорту міжнародного класу Є.Бровко. Едуард вже склав кампанію сильнішим штангістам країни в першості СРСР і став чемпіоном. Потім в складі збірної команди України був другим в командному заліку.

На ІV Спартакіаді народів СРСР волейбол українського „Спартака” був представлений лише трьома гравцями в складах збірної України, яка стала третьою. З бронзовими нагородами повернулися додому харків’янки В.Герасимова та І.Калашнікова і донеччанка М.Яковлєва.

У ювілейний для  держави рік особливе щастя посміхнулося вихованцям заслуженого тренера України майстру спорту В.Жиліна, який очолював спартаківський колектив житомирського „Автомобіліста”. Поліські футболісти завоювали звання чемпіона України та право участі наступного сезону у другій групі класу „А”.

Змагання з боксу за програмою ІV Спартакіади України відбувалися у три етапи; спочатку попередні в  зонах, потім фінальні командні серед областей і  м.Києва – в Одесі,а через два місяці – перед Спартакіадою народів СРСР – фінальні особисті змагання в Донецьку з відбором кращих для поїздки в Москву на спартакіадний турнір.

Із спартаківських боксерів кращих успіхів добився переможець Спартакіади України львівський майстер спорту М.Крахмальний.

Другі місця завоювали у своїх вагових категоріях дніпропетровець В.Сакун, його земляк В.Шакуров, киянин В.Лебо та треті – львовянин М.Дубик та В.Бражаєв з Сімферополя.

Спартаківці М.Крахмальний зі Львова та донеччанин Є.Кауфман брали участь в спартакіадних поєдинках в Москві і посіли п’яті місця, принісши команді України залікові  очки.

М.Крохмальний брав участь і у міжнародних турнірах, що відбулися в Ризі і Москві і в обох  львів’янин виходив переможцем.

Серед призерів спартакіадних стартів у призерах з інших видів спорту теж були спартаківці України.

Наближалися старти V Спартакіади  народів СРСР та ХХ Олімпійських ігор.

З метою перевірки ходу проведення першого етапу та готовності спартаківських колективів до Спартакіади народів СРСР Українська республіканська рада провела пленум, на якому накреслила шляхи підготовки до всесоюзного спортивного форуму.

На пленумі виступив голова республіканської ради „Спартак” П.Ю.Влох.

Товариство „Спартак” вже пишалося вихованцями української організації, які проявили себе з кращого боку у міжнародних і всесоюзних стартах, завойовували гучні титули чемпіонів світу, Європи, Олімпійських ігор та інші й мали високі спортивні звання. Серед них – Володимир Голубничий,  Ісер Куперман, Володимир Гулюткін, Олександр Стерлик, Віктор Томиновський, Олег Лифанов, Юрій Никандров, Валентина Герасимова, Олександр Кравченко,  Любов    Задорожна, Дмитро Поліщук та інші  представники багатьох видів спорту, серед них і гандболістки  жіночої команди „Спартак”, які стали чемпіонками Радянського Союзу та володарками Кубку Європейських чемпіонів.

В Республіканському  товаристві „Спартак”, в багатьох обласних і регіональних організаціях по-діловому, з державних  позицій підійшли до  організації і проведення першого етапу Спартакіади – змагань безпосередньо в колективах фізкультури.

У Вінницькій обласній раді серйозно віднеслись до проведення спартакіадних стартів.  І, як наслідок, у 128  колективах фізкультури (з 141) проведено перший етап змагань, на старти яких вийшло понад 27 тисяч учасників. Двома учасниками змагань  були показані результати  на рівні майстрів спорту,  одним – кандидата у майстри,  35 – першого та кілька сотен масових розрядів.

Радісні вісті надходили з  Харківської, Черкаської, Дніпропетровської, Одеської, Донецької та інших спартаківських обласних організацій по проведенню масових змагань.

Вся діяльність тренерського складу „Спартака” була направлена на підготовку спортсменів до участі у стартах V Спартакіади народів СРСР та ХХ Олімпійських ігор у Мюнхені.

З’являлися нові імена. Чемпіоном  V республіканської  Спартакіади України з спортивної гімнастики стала полтавчанка Тетяна Перська. Вихованка тренера Леоніда Ейдельмана Тетяна та її друзі майстри спорту  Галина Тропак і Петро Лихацький стали  переможцями чемпіонату Центральної ради  товариства „Спартак”.

Чемпіон V Спартакіади України з важкої атлетики донеччанин Борис Павлов лише недавно опанував штангу, а вже став чемпіоном республіки, а потім і країни в напівсередній ваговій категорії, успішно виступив у Всесоюзній Спартакіаді. 24-річний робітник восени 1971 року в Перу на чемпіонаті світу переміг і став кандидатом номер один до участі в Олімпіаді.

На легкоатлетичному небосхилі усе яскравіше розгоралася зірка харківського спартаківця Євгена Тананики.

У олімпійському сезоні Євген Тананика був основним претендентом на путівку до Олімпійського Мюнхена. Вже у Москві у традиційних міжнародних змаганнях в закритому приміщенні взяв висоту 5м 20см і посів друге місце. А через п’ять днів в зимовому  міжвідомчому чемпіонаті країни спартаківець  з таким же результатом завоював золоту медаль.

Незабаром після чемпіонату збірна команда СРСР виступила за океаном у першому зимовому матчі з легкоатлетичною дружиною США у м.Річмонд. В змаганнях Є.Тананика не схибив і разом  з своїм напарником В.Гусєвим одержали перемогу над  американськими стрибунами з жердиною, подолавши  планку на висоті 5м 26см. Переможцем з спортивної ходьби  на 3 милі олімпійський  чемпіон В.Голубничий посів друге місце.

Потім була серія республіканських змагань, де в Кубку України у тодішньому Ворошиловграді,    відзначився переможним кидком харківський дискобол Валентин Ковтун та його земляк  В.Бутенко у бігу на 5000 метрів,  а  в чемпіонаті України в Харкові золоту медаль завоювала спартаківка Т.Стратіус, яка пробігла 200 метрів з бар’єрами за 27,2сек.

На травневих змаганнях у Харкові Є.Тананика встановив знову новий рекорд України – 5м 35см, що давало можливість стати учасником Олімпійських ігор. Він ще здійснив 10-денну подорож по стадіонах Італії і ФРН, де непогано виступав, але в одній із спроб отримав травму, яка й лишила  його олімпійської путівки.

А ось ветеран спорту ходок В.Голубничий з Сум на першості країни в Москві, де перевірявся рівень готовності до олімпійських стартів, довів, що спорту кожен вік скориться, і на своїй „коронці” у 20 км в котрий раз стає чемпіоном,  забронювавши собі місце  в олімпійській збірній СРСР.

Наближалися старти VІ Спартакіади  народів СРСР та ХХІ Олімпіади в Монреалі. До них  готувалися й спартаківські спортсменки. Кожний  успішний   старт  в українських   і всесоюзних змаганнях  ставав кроком до цих заходів.   Олімпійські   турботи українських спартаківців особливо гостро   стояли  в порядку денному грудневого пленуму Республіканської ради „Спартак”.  Він   підбив підсумки виконаної організацією роботи за 1974 спортивний рік.   Але   головним   питанням   стояло участь у фіналах VІ Спартакіади народів СРСР й  підготовка до ХХІ Олімпійських ігор.

Пленум намітив головний напрямок роботи  по підготовці і участі в спартакіадних стартах та Олімпійських іграх.

Наприкінці липня над Центральним стадіоном в Москві був піднятий прапор VІ Спартакіади народів СРСР. Українські легкоатлети виступили  успішно в Лужниках і стали володарями другого призу в командному заліку, завоювавши 9 золотих, 4 срібні та 6 бронзових медалей.

В складі збірної республіки відзначилися і спартаківські атлети, які внесли свій вклад  в успішний виступ команди. У метанні молота золоту  медаль завоював запоріжець В.Дмитренко, срібну нагороду в стрибках у висоту отримав М.Желнов з Кривого Рогу, бронзові медалі дісталися ветерану легкої атлетики ходаку на 20 км сумчанину В.Голубничому, по спробах лідеру у стрибках в висоту поступився чернівчанин С.Сенюков, а жіночий квартет в естафеті 4 х 100 метрів в складі спартаківок черкащанки Н.Коваленко і харків’янки І.Кудрявцевої та їх подруг авангардівки Н.Писаревської та Т.Пророченко з „Колосу”  встановив республіканський рекорд, пронісши естафету за 44,76 сек.

Спартакіадний рік закінчувався на мажорній ноті, передаючи естафету наступному – року ХХІ Олімпійських ігор .

Згадали й тих, хто приводив до нагород спортсменів, допомагав піднімати планку їх рекордів, робив з них справжніх атлетів – спритних, витривалих, сміливих, вольових, спрямованих лише на перемогу; про тих людей, яких  інколи забували, залишаючи в тіні, забуваючи, хто приводив спортсмена до перемоги.

За показниками роботи в спартакіадному році кращих результатів досягли  спартаківські  наставники –  з бадмінтону – В.П.Марченко, баскетболу – В.Я.Боженар (обидва – з Миколаєва),з боксу – Ю.В.Бухман (Донецьк), В.О.Кленін (Маріуполь), А.І.Григорян (Севастополь),з видів бортьби – С.Г.Пінський, Б.Я.Дехтяр (обидва Київ), О.Ф.Корсиков, О.Л.Пуриць (обидва – Одеса), тернопільчани – В.П.Плосконос і В.П.Ломанцев, А.І.Яровий (Черкаси), з велоспорту – Б.Н.Задорожний (Харків), В.П.Дзюба (Луганськ), з веслування на байдарках і каное – М.С.Герцик (Львів), В.Й.Свєтачев (Житомир), Т.Ф.Шапошніков (Рівне), О.К.Самирова (Вінниця), з академічного веслування – Ю.І.Шнайдер (Дніпропетровськ),з парусу – миколаївець В.І.Кравченко,з стрибків на батуті – В.М.Горжій, В.І.Колесник (Харків), з сучасного п’ятиборства – П.Ю.Бірман (Луганськ), О.Г.Примільський (Львів), з важкої атлетики – В.А.Рожко (Донецьк), з плавання – Ю.М.Шестаков, Н.І.Артюх (Запоріжжя), з шашок – М.Л.Ашбель (Харків), В.Л.Сандлер (Одеса),  з шахів – Л.Ф.Пантєлєєв (Одеса). А як не згадати тренерів з гандболу – І.Є.Турчина, Л.Б.Когана, В.М.Астахова, Л.В.Вайнтрауба (Київ), з легкої атлетики – В.І.Омельченка (Харків), Ю.Я.Мовчана і Л.В.Сіренка (обидба – Черкаси), В.І.Полякова (Суми), В.В.Степанова (Чернівці), В.Д.Бредихіна (Нікополь) і багатьох, багатьох інших, чиї підопічні високо несли червоно-білий прапор „Спартака”.

В орбіту турбот Української республіканської ради ДСТ „Спартак” нагальними питаннями входила  ефективна підготовка до стартів VІІ літньої Спартакіади  народів СРСР та ХХІІ Олімпійських ігор 1980 року в Москві. В цьому напрямку робилося усе можливе для поліпшення тренувального процесу провідних спортсменів, участь їх у престижних змаганнях. З олімпійським прицілом  працювали опорні пункти олімпійської  підготовки, центральні секції обласних рад та відділення спеціалізованих ДЮСШ. Приділялася увага пошуку нових форм роботи з молодими перспективними спортсменами в середніх спеціальних учбових закладах, якими опікувалося спорттовариство.

Головним напрямком роботи у цьому „Спартак” вбачав концентрацію зусиль усіх зацікавлених організацій і відомчих рад спорттовариства з метою вироблення комплексного підходу для якісної підготовки до змагань, роботи опорних пунктів, розширення й організаційного зміцнення спецкласів, спортшкіл тощо. „Спартак” взяв курс на зростання масової майстерності спортсменів і підготовки висококваліфікованого резерву для збірних команд республіки і країни.

Спорткомітет України разом з ДСТ підготував уточнені списки спортсменів-кандидатів  у   збірні   команди   для   підготовки   і   участі  в VІІ Спартакіаді   народів    СРСР і ХХІІ   Олімпійських   іграх   1980 року. Від   республіканської   організації   „Спартак”   до   цих   списків потрапило  109 спортсменів-кандидатів з 20 видів спорту. Особливо представницьким в списках були легкоатлети, плавці, борці греко-римського стилю та гандболістки. Укррада  ДСТ „Спартак” передбачила систематичний  контроль за виконанням індивідуальних планів кандидатами до збірних команд республіки, надання методичної допомоги в організації навчально-тренувального процесу, підвищення професіональної кваліфікації тренерів тощо.

Українська республіканська рада ДСТ „Спартак” у 1978 році  добилася високих показників з ровику масової фізичної  культури та стала переможцем соціалістичного змагання серед ДСТ і відомств України. Її нагороджено перехідним Червоним прапором Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради. В урочистій обстановці  Червоний прапор вручали заслуженим майстрам спорту Н.Бочаровій і О.Канакі, екс-чемпіону країни з вільної боротьби,заслуженому тренеру України М.Комову, срібній призерці чемпіонату світу з академічного веслування О.Кришевич та керівництву Укрради ДСТ.

– Спартаківцям є чим пишатись, – говорив у своєму виступі на пленумі голова Укрради ДСТ  П.Ю.Влох.- Товариство помітно зміцніло,  дійовішими стали колективи фізкультури, розширилася спортивна база, зросла кваліфікація фізичних працівників, тренерів, громадського активу.

Пленум націлив спартаківські колективи  на успішний виступ в стартах VІІ Спартакіади  України та народів СРСР.

Заключний етап Спартакіади  України проходив в Донецьку за участю команд областей і міст, на якому  розігрувалися медалі   й республіканські титули. До речі, в такому дусі побудована й програма змагань, що передувала московським фіналам. Це давало змогу випробувати українську легку атлетику,  концентруючи увагу на головних напрямках.

Донецькі фінальні старти продемонстрували найкращу  колективну форму з  піком на липень, коли в Москві відбудуться фінали VІІ Спартакіади народів СРСР.

В командному заліку VІІ Спартакіади України „Спартак” посів третє місце, за що нагороджений призом Ради Міністрів УРСР.

У липні 1979 року вся увага громадськості країни була прикута до столиці нашої Батьківщини – Москви, де 21 липня урочисто відкрита  VІІ літня Спартакіада народів СРСР. Це був  грандіозний огляд розвитку масового спорту  в країні. Спартакіада стала спортивною рікою, яка котила широким могутнім плином, вбираючи в себе з 1977 року мільйони невеличких джерелець, що іменувалися колективами  фізичної культури, звідси був її початок, потім прискорюючи свій повеневий хід, барвами розкривалася в змаганнях областей, спортивних товариств, різноманітних галузевих міністерств і профспілок, згодом – республік, країв, спортивних товариств, і вже, ніби море, бурхливе, життєдайне, наповнене молодістю, силою, красою, квітло усіма барвами у фінальних столичних стартах.

VІІ літня Спартакіада народів СРСР стала однією з знаменних і вразливих подій в історії радянського фізкультурного  руху і міжнародного спорту. Фінальні змагання Спартакіади як по масовості, так і по організації й рівню  спортивних досягнень стали, по суті, генеральною репетицією  наступної Олімпіади-80.

У фіналах Спартакіади взяло участь понад 12 тисяч радянських спортсменів і гостей з 84 країн світу. Було встановлено 10 світових, один європейський і 18 всесоюзних рекордів, а також 257 рекордів союзних республік. І приємно, що в цей каскад рекордів вплелися й досягнення, встановлені спартаківцями України.

Прикрасою фінальних змагань Спартакіади з легкої атлетики став світовий рекорд жіночої команди України у естафетному бігу 4 х 200 метрів. В її складі Р.Махова з Дніпропетровська, Н.Зюзькова з Донецька, Т.Пророченко із Запоріжжя і київська спартаківка М.Кульчунова. Дружній квартет  представниць   різних   спортивних   товариств   проніс  естафету за 1 хвилину 30,8 сек. Дівчатам вручені золоті нагороди Спартакіади і вони стали володарками одразу  чотирьох рекордних досягнень – світу, Європи, СРСР і України.

21-річна Марія Кульчунова, майстер спорту міжнародного класу, неодноразова чемпіонка країни, тільки напередодні двічі встановила рекорд СРСР з бігу на 400 метрів, спочатку в попереднім забігу – 49,83 сек., а потім у фінальному, у оточенні провідних легкоатлеток – українки Н.Зюзькової, з Москви – М.Сидорової та І.Багрянцевої, довівши рекорд до 49,77 сек, М.Кульчунова завоювала другу золоту нагороду з рекордом країни.

Третю золоту нагороду М.Кульчуновій принесла естафета 4 х 400 метрів, де вона з спартаківкою із Запоріжжя  І.Ольховниковою та  з Т.Пророченко і Н.Зюзьковою пронесла естафетну паличку за  3хв.26,1сек. А ось в естафетному квартеті  4 х  800 метрів М.Кульчунова разом з подругами посіла друге місце і завоювала „срібло” Спартакіади.

Так, протягом п’яти спартакіадних днів київська спартаківка Марія Кульчунова стала  володаркою трьох золотих  і однієї срібної   медалей, і принесла збірній команді України 112,5 золотих очок.

Інші досягнення спартаківців України з легкої атлетики були занадто скромними.   Бронзову   нагороду   завоював   харківський    бігун  В.Лисков в   складі    українського  чоловічого квартету  4х800 метрів, а також киянин В.Машковський у бігу 400 метрів з бар’єрами. До шістки кращих потрапила п’ятиборка  Т.Шлапакова з  Дніпропетровська, восьмими були І.Ольховникова із Запоріжжя на 200 метрів,  і дискоболка С.Сухова з Харкова.

Спартаківські легкоатлети в значній мірі сприяли в цілому успішному виступу  українського колективу, який на Спартакіаді став другим.

На  спартакіадному килимі успіх супроводжував тернопільського  борця греко-римського стилю спартаківця Анатолія  Єльчинінова. Вихованець заслуженого тренера України В.П.Плосконоса мав кремезну статуру у 198 см зросту та 117 кг ваги і боровся  у важкій категорії. Він послідовно переміг румуна екс-чемпіона Європи, олімпійського призера В.Долинського, екс-чемпіона світу болгарина Дієва і у фіналі зустрівся з київським армійцем О.Колчинським, але із-за травми знявся із змагань. Друге місце місце  і срібна медаль дісталася тернопільському борцю.

Бронзову нагороду завоював тернопілець В.Каратаєв (вага до 68 кг).

З ІХ чемпіонату світу з художньої гімнастики, що  відбувся в знаменитому палаці спорту „Уемблі”  в Лондоні повернулася золотоносна команда СРСР, яка виборола перше місце на чолі з абсолютною чемпіонкою Іриною Дерюгіною. Разом з нею золоті нагороди завоювали Ольга Щеголєва, Вікторія Серих, Людмила Євтушенко. Українські спартаківці  зразу включилися в змагання VІІ Спартакіади народів СРСР і блискуче вписалися в програму,  де художня гімнастика  вперше здобула прописку на цих змаганнях.

Ірина Дерюгіна завоювала звання абсолютної чемпіонки Спартакіади і разом з подругами забезпечила команді України перше місце.

Високих результатів  добилися українські плавці, які теж стали переможцями Спартакіади. Щоправда, внесок спартаківців був незначний. Запорізька плавчиха М.Горових стала переможцем в комплексному плаванні на 200 метрів і завоювала золоту нагороду, а в плаванні на 100 метрів вільним стилем була сьомою. Срібну нагороду виборов харків’янин О.Чаєв на 1500 метрів вільним стилем. Інші плавці з харківського центру „Луна”  приносили половинний залік двом спорттовариствам, серед них Смаль, Черненко, Молоков, Виборнова, Мурзак, Тюрина  й інші молоді спартаківці.

На Спартакіаді знову відзначилася збірна команда України з гандболу, основу якої склали вихованки київського „Спартака” на чолі з заслуженим тренером СРСР І.Є.Турчиним.  Гандбольний турнір проходив у Києві. Перемігши у попередніх іграх, українські гандболістки потрапили до напівфіналу, де завдали поразки командам РРФСР (області, краї, АРСР) – 23:9,  Швеції  – 21:11, Югославії – 16:15; Москви – 26:12 та Молдавії – 31:8 й потрапили до фіналу.

Команді України протистояли досвідчені литовські гандболістки, але й вони не могли нічого  вдіяти проти володарок Кубку європейських чемпіонів, багаторазових чемпіонів СРСР і поступилися 10:23. Золоті нагороди Спартакіади завоювали Н.Митрюк, Л.Боброва, Л.Зубарь, Л.Карлова, І.Пальчикова, З.Турчина, Т.Кочергіна,Л.Порадник (Бобрусь), Л.Пушкар, С.Багалика, О.Зубарева, Л.Одинокова, О.Дедусенко, Т.Грушко, старший тренер І.Є.Турчин та інші офіційні особи.

Успішно виступали українські спартаківці  і в інших видах Спартакіади, приносячи нагороди і дорогоцінні очки для командного заліку. Всього  в спартакіадних стартах українські спартаківці завоювали 19 золотих, 16 срібних і 5 бронзових медалей.

Напередодні Олімпіади-80 Українська республіканська рада ДСТ „Спартак”  прозвітувалася на ВДНГ та провела VІІ пленум під девізом „Олімпіаді – гідну зустріч”. Спартаківцям було про що звітувати. За роки десятої п’ятирічки  підготовлено близько 4,3 мільйони розрядників і значківців ГПО,  кількість фізкультурників зросла на 600 тисяч чоловік. На VІІ літній Спартакіаді народів  СРСР спартаківці України завоювали 30 нагород. Чемпіонами світу стали 15 спартаківців, Європи – 24, СРСР – 125 чоловік. 16 спартаківців включено до олімпійської збірної країни. Крім того, до Ігор готувалося 17 спортсменів харківського плавального центру „Луна”.

Спортивний рік продовжив старти VІІІ літньої Спартакіади  народів СРСР, тому спартаківці взяли зобов’язання делегувати до складу збірної команди України для участі у фінальних  спартакіадних змаганнях 874 спортсменів і завоювати 37 перших, 40 – других та 72 – третіх місць з усієї програми Спартакіади і набрати 8066 очок, завоювавши 21 золоту, 15 срібних та 15 бронзових нагород.

Вся увага Укрради ДСТ „Спартак” була сконцентрована на підготовку та участь в спартакіадних стартах VІІІ літньої Спартакіади народів СРСР.

23 липня 1983 року в Москві, на Центральній спортивній арені в Лужниках, був запалений вогонь і  урочисто відкриті фінальні змагання VІІІ літньої Спартакіади народів СРСР. Як завжди,  спартакіадні старти стали новим  етапом підготовки до наступної Олімпіади-84,  залишивши яскравий слід в фізкультурному русі країни.

В кожному виді програми за нагороди Спартакіади точилася гостра безкомпромісна боротьба.

Вчетверте золоті нагороди у спартакіадному турнірі завоювала жіноча  гандбольна команда України, в складі якої було 13 спартаківок. Дівчата на чолі з своїм тренером І.Є.Турчиним відмінно провели турнір, перемігши усіх своїх суперниць. Золоті нагороди  VІІІ Спартакіади народів СРСР отримали спартаківські гандболістки Наталя Митрюк, Ольга  Зубарева, Лариса Карлова, Любов Одинокова, Ольга Дедусенко, Людмила Коломієць, Ірина Пальчикова, Людмила Салова, Тетяна Горб, Євгенія Товстоган, Марина Базанова, Олена Тихоненко і Наталя Висоцька. Українські гандболістки забили 322 голи у ворота  своїх суперниць, бомбардирами турніру стали Ольга Зубарева, яка відзначилася „забійними” 44 голами та Любов Одинокова  і Людмила Салова – по 39.

На повний голос заявив про себе львівський веслувальник Василь Береза, який у фінальному заїзді на каное-одиночці на кілометровій дистанції з відмінним результатом 4 хв.01,70 сек. був кращим.

Незабаром Василь братиме участь в чемпіонаті світу з веслування на байдарках і каное в Гельсінках і повернеться додому з золотою нагородою, завойованій у фіналі заїзду  каноїстів на 1000 метрів (тренер О.І.Колибельников).

Переможцем Спартакіади стала збірна чоловіча баскетбольна команда України. Гравцям  вручені золоті медалі, серед них був і спартаківець з Ворошиловграду (нині Луганськ) Сергій Лисько (тренер Ю.П.Велігура).

Високих результатів добилися плавці. По дві золоті нагороди виграли киянин Сергій Красюк, харків’янин Олексій Марковський. Успішно виступили  Юрій Присекін та Ірина Орлюк з Києва, Ірина Будиліна, Світлана Копчикова з Полтави та інші.

До речі, Сергій Красюк, Олександр Ткаченко та Олександр Марковський (на двох дистанціях) згодом стали чемпіонами Європи.

Справжньою окрасою спартакіадних стартів легкоатлетів України стали завойовані  у гострій боротьбі золоті медалі спартаківок у фіналі естафетного бігу  4 х 400 метрів. Команда в складі провідних  атлеток Ірини Ольховникової з Запоріжжя, Людмили Джигалової з Харкова та киянок Марії Пінігіної й Олени Владикіної пронесла естафету  за 3хв.25,34 сек. Ірина Ольховникова завоювала другу золоту нагороду  за перше місце у фіналі забігу на 200 метрів.  Марія Пінігіна  стала переможцем у бігу на 400 метрів, що принесло їй теж другу золоту медаль.

Четвертими у фіналах стали Надія Коршунова з Харкова – 100 метрів з бар’єрами та її земляк Сергій Гаврась – з метання спису. Принесли команді залікові очки Алла Стратегопуло та Олександр Надуда – на 100 метрівці,  десятиборець Ігор Колованов та інші спартаківці.

Після Спартакіади киянка Марія Пінігіна в чемпіонаті світу з легкої атлетики  у фінській столиці –  Гельсинки завоювала дві бронзові нагороди в складі естафетної збірної команди СРСР  4х400 метрів та з бігу на 400 метрів, де встановила рекорд країни.

Свою  лепту в спартакіадну копилку України внесли ходаки-спартаківці. Вони  брали участь в Кубку СРСР, що проводився в Черкасах, з паралельним заліком для Спартакіади. Тут відзначилися    Раїса Синявіна з Сум, яка перемогла з спортивної ходьби на 5 км та Андрій Чернов з Житомира – на 30 км.

Підводячи підсумки участі спартаківців у спартакіадних  змаганнях, голова Укрради П.Ю.Влох на республіканському пленумі „Спартака” зауважив, що Спартакіада виявила ряд вузьких місць в тренувальному процесі, відставання деяких видів в товаристві,  зокрема,  з академічного веслування і художньої гімнастики, боксу й кінного спорту, важкої атлетики і стрільби  з луку, видів боротьби – вільної і греко-римської.

З 3 червня по 30 вересня 1987 року тривали Змаганнях ІХ літньої  Спартакіади народів СРСР. У фіналах вони зібрали понад  вісім тисяч спортсменів. В ході змагань було встановлено багато рекордів.

Спартаківці внесли свій спартакіадний внесок. Крім срібних нагород київських гандболісток,  нагороди завоювали і легкоатлети. Змагання їх пройшли в Ташкенті, де українська команда стала переможцем Спартакіади.

Бронзову нагороду у фінальному забігу на 100-метрівці принесли І.Слюсар з Дніпропетровська. Золоті медалі  у естафеті 4 х 100 метрів серед жінок завоювала  команда України,  в складі якої виступали харків’янка Н.Герман та І.Слюсар. „Золото” в естафеті на 4 х 100 метрів дісталося і донецькому спартаківцю  М.Розгонову, де він виступав в складі української команди. А Д.Дугинець в естафетній командні України 4 х 100 метрів був п’ятим.

Чемпіоном Спартакіади  стали городошники України. Серед них золоту нагороду завоював і спартаківець С.Ільїн, шофер з Євпаторії.

А в Тулі на велотреку О.Кириченко з Сум був нагороджений бронзовою медаллю за третє місце в гіті на 1000 метрів з місця серед чоловіків.

Успішно виступали спартаківці і в інших видах програми Спартакіади.

Це була остання Спартакіада в тій країні, якої нині нема.

В новій незалежній Україні розпочався відлік нових Спартакіад, які стали оглядом спортивних сил молодої країни. Особливо успішно виступали спартаківці в III Всеукраїнських літніх спортивних іграх 2007 року.

Новий  спортивний сезон для спартаківців   був насиченим з проведення фізкультурно-оздоровчих і спортивних заходів,  головними з яких  стали Ігри, щось на кшталт колишніх всенародних спартакіад  радянських часів. До їх програми входили змагання з 40 олімпійських та 13 неолімпійських видів спорту. Розпочавшись 12 березня турніром майстрів шкіряної  рукавички, що відбувся в Запоріжжі, Ігри фінішували змаганнями борців греко-римського стилю в цьому ж наддніпрянському місті. Восьмимісячний спортивний марафон проходив із заліком для команд регіонів України, так і ФСТ і відомств.

Спартаківські  спортсмени  успішно подолали опір провідних і команд, і своїх візаві, щоб виступити якнайкраще. Вже у першому виді програми Ігор-2007 – боксі  „Спартак” став переможцем (і чемпіоном України – залік проводився  паралельно, крім командних ігрових видів), маючи в заліку трьох чемпіонів – вінничанина Андрія Лук’янчука (вага до 64 кг), миколаївця Сергія Дерев’янченка (до 75 кг) та В’ячеслава Шабранського (до 81 кг) з Житомира.  Крім того, на п’єдестал Ігор піднявся  харків’янин Сергій Голубов (до 57 кг) і був нагороджений срібними медалями Ігор і чемпіонату, а трьом спартаківцям вручено бронзові медалі – харків’янам Денису Шкарубі (до 48 кг), Володимиру Шевченку (до 57 кг) і вінничанину Дмитру Кучеру (до 91 кг).

Як завжди, впевнено почувала себе у змаганнях жіноча команда шаблісток з Миколаєва, в складі якої були спартаківки  Ольга Харлан, яка стала чемпіонкою,  срібною призеркою Олена Хомрова та бронзовою медалісткою Ніна Козлова. „Бронзу” додали до командного заліку Олексій  Кукса і Марина Шимко з Хмельницька. Вони, по суті, й принесли „Спартаку”  третє командне місце в змаганнях.

В спортивних іграх домінували спартаківські  команди. У жіночій команді Донеччини з футзалу всі 10 учасниць були спартаківки, вони й стали переможцями Ігор України. Шість столичних  спартаківців в складі збірної Києва завоювали „золото”,  10 в складі команди Донеччини стали срібними призерами, а в команді Київської області, яка була третьою, „бронзу” отримало 7 спартаківців.

У великому футболі чемпіонами стали  гравці Донецької області, які виступали спартаківським колективом.  Усі 18 футболісти завоювали золоті медалі спортивних ігор. У волейболістів попереду вихованці  черкаського регіону: чоловіча команда у фіналі перемогла харків’ян  і завоювала комплект золотих нагород, у жінок – першими і третіми теж були черкащанки. Жіночий баскетбол був представлений запорізьким колективом, який і був переможцем (в команді  було вісім спартаківок). А у чоловіків „бронзу” отримали столичні гравці.

У Євпаторії 262 плавця з 21  збірної команди областей, Криму та Києва, майже тиждень змагалися  за звання кращих.  „Спартак”  був четвертим серед ФСТ, завоювавши по чотири золотих та срібних нагород та дві бронзові. Левинну частку нагород приніс киянин Денис Силантьєв, який став чемпіоном на трьох дистанціях у 100 і 200 метрів батерфляєм та комбінованій естафеті 4 х 100 метрів, а також завоював „срібло” ще у двох естафетних запливах. Чемпіонкою стала на 200-метрівці батерфляєм Тетяна Хала з Дніпропетровська. Срібні медалі завоювали Олег Лисогор, двічі – Ганна Євчак з Кіровограда та Ганна Хлистунова з Рівного. ”Бронза” – у Олега Лисогора і  Дениса Дуброви з Дніпропетровська.

Успішний виступ дівчат-велосипедисток у груповій гонці на 122-кілометровій дистанції, де миколаївська гонщиця Єлизавета Бочкарьова стала переможницею, та в годинній гонці, де перемогли луганчанки Леся Колитовська та Світлана Галюк,   приніс  команді „Спартака” командну першість в Іграх.

„Королева спорту” на  змаганнях  була представлена спартаківськими легкоатлетами майже усіма регіонами. Спартаківські атлети стали  третіми: вісім золотих нагород та по п’ять срібних і бронзових медалей, що завоювали спартаківці, свідчили  про значний потенціал їх в спорттоваристві та увагу, що приділяли керівники  Центральної і регіональних рад „Спартака” та тренерські наставники.

Легкоатлетичні змагання проходили в чотирьох регіонах. Розпочалися вони в Сумах змаганнями зі спортивної ходьби на 20 км. Вже тут розпочався лік медалям: „бронзу” виборола Надія Прокопчук з Волині.

Основна програма відбулася на спортбазах Донецька. 649 учасників з усіх регіонів України взяли старт з довільної програми спортивних Ігор-2007. Золоту медаль  з бігу на 110 метрів з бар’єрами завоював киянин Сергій Демидюк, стрибок у довжину Валерія Васильєва з Києва приніс йому лише „бронзу”. Волинський спринтер Роман Козуб в естафетній команді 4 х 100 м завоював „Спартаку” срібну медаль, а донеччанин Сергій Іщенко  в естафеті 4 х 400 м – бронзову нагороду.

У жінок золоті медалі „Спартаку” принесла Ірина Штангеєва з Донецька у бігу на 100 м. Чернігівська бігунка на 400 метрів Ольга Завгородня була другою. На стайєрській дистанції 5000 метрів Тетяна Головченко і Наталія Беркут були попереду (обидві з Київської області). А наступного дня Наталя Беркут до „срібла” додала „золото” на дистанції 10000 метрів. У довжину черкаська спартаківка Олександра Стадник стрибнула  на 6м 74см і стала срібним призером. Одеській легкоатлетці  Тетяні Насоновій досить було штовхнути  ядро на 16м 25 см, щоб стати чемпіонкою Ігор. До своїх двох золотих нагород донеччанка  Ірина Штангеєва в естафеті 4 х 100 метрів додала третю, яку виборола  разом з одноклубницею  Дариною Приступою. Бронзову медаль в складі Житомирської команди 4 х 400 метрів виборола спартаківка Юлія Сухотська.

Третій етап змагань проходив у Івано-Франківську, де змагалися ходаки на 50 км. Чемпіоном  став спартаківець з Київської області Сергій  Будза.

Заключний  етап –  марафон – проходив в Києві. У жінок спартаківка з Кіровограда Ганна Пєшкова успішно подолала 42км 195м і стала срібною призеркою змагань.

Успішно виступали спартаківці і в інших видах спорту.

Для „Спартака” ІІІ Всеукраїнські літні спортивні ігри фінішували в Запоріжжі, де в змаганнях з греко-римської боротьби  останню крапку поставив в Іграх і  єдину  нагороду – бронзову медаль – завоював запорізький атлет Амзамін Джабаров (вага до 55 кг).

А взагалі спартаківці в Іграх-2007 вибороли  26 призових командних місць. Вони були кращими у  дев’яти видах програми – боксі, велошосе,  чоловічих – волейболі, гандболі та пляжному волейболі, жіночих – баскетболі, волейболі, гандболі та футболі, посіли другі місця в п’яти видах та були третіми у дванадцяти. Призерами стали представники з вітрильного спорту, велотреку, дзюдо, марафоні, легкої атлетики, тенісі,  фул-егону та інших. Якщо провести градацію серед команд ФСТ і відомств з заліком 1-8 місць з олімпійських  видів (без ігрових), то спартаківці були третіми після колективів „Україна” і „Динамо”, і стали переможцями з 16 ігрових видів спорту.

Для спартаківців України олімпійський 2008  рік був насиченим на спортивні заходи.  Програма календаря спортивно-масових і оздоровчих заходів рясніла „своїми” та участю в національних змаганнях, в яких  вирішувалася доля кожної,  до цього завойованої, олімпійської ліцензії. Адже мало було її завоювати, необхідно ще й підтвердити та перевершити її результат.

Понад 30 спартаківців отримали  олімпійські ліцензії. Проте кожний чемпіонат чи турнір примушував їх володарів відстоювати право  участі у Олімпійських іграх з особливою віддачею усіх фізичних і моральних сил, проявляючи волю до перемоги, встановлюючи власні і національні рекорди.

Не стала винятком й всеукраїнська першість з легкої атлетики. Спартаківці в   ній   стали чемпіонами  з    бігу на   110 метрів з бар’єрами – це   успішно  завершив  дистанцію киянин Сергій Демидюк, донеччанка Ірина Штангеєва двічі піднялася на вищу сходинку п’єдесталу – з бігу на 100 та 200 м. Тетяна Головченко з Сум та Наталя Берун з Київської області завоювали відповідно 1-2 місця з бігу на 5000 метрів. Другого  дня Наталя Берун стала переможцем на 1000 метрів. Черкащанка Олександра Стаднюк (Шишлюк) стрибнула на 6м 74см і посіла друге  місце.  Одеситка Тетяна Насонова штовхнула ядро на 16м 25см і стала чемпіонкою змагань.

У чоловіків на стайєрській дистанції 10000 метрів срібну нагороду виборов спартаківець з  Волині Віталій Шафер. Стрибун у довжину киянин Валерій Василенко став третім і завоював бронзову медаль.  А ось  херсонський стрибун Андрій Проценко подолав висоту у 2м 20см і був четвертим.

Відзначилися спортсмени і з інших видів спорту. У Харкові на Кубку України у стрільбі з луку  спартаківці  з Сум Андрій Волощенко, Дмитро Шаматрин та Олександр Друцул з Чернівецької області  стали третіми в командній  першості й завоювали бронзові нагороди.

Відзначилися й плавці. З чемпіонату світу в Австралії Ганна Хлістунова з Рівного привезла бронзову медаль у брасі на 100-метрівці, а Олег Лисогор і Сергій Бреус на своїх дистанціях були п’ятими.

Наступного сезону, коли до Олімпіади залишалося кілька місяців, у Манчестері (Великобританія)  завершився чемпіонат світу з плавання на короткій воді. Українські плавці завоювали сім нагород. Чемпіонами і призерами стали  Олег Лисогор та Сергій Бреус. А на чемпіонаті Європи в Ейндховені Бреус  був другий, а  Лисогор – третім.

Перевіряли свою готовність до олімпійських стартів і легкоатлети. В зимовій першості  в легкоатлетичному комплексі Сум зібрались кращі спортсмени. Черкащанка Олександра Стаднюк (Шишлюк)  без перешкод виборола золоту медаль у стрибках у довжину та „бронзу” у потрійному стрибку. Стайєрка з Сум  Тетяна Головченко з бігу на 3000 метрів прийшла до фінішу першою, одеситка Тетяна Басонова стала другою у штовханні ядра.

Згодом в національному чемпіонаті у липні Тетяна Басонова знову була другою, як і Олександра Стаднюк (Шишлюк) з Черкасс зі стрибків. А  киянин Валерій Васильєв стрибнув на 8м 04см і став переможцем. Золоту нагороду завоювала стайєрка з Сум Наталя Беркут на 10-кілометровій дистанції.

Відзначилися гандболісти запорізького ЗТР, які в нелегкій боротьбі завоювали золоті нагороди чемпіонів України.

У важкоатлетів на чемпіонаті України в Миколаєві кращими стали  дівчата. Вони посіли перші місця в трьох номінаціях програми: дніпропетровська атлетка О.Новетна (вага до 48 кг), донеччанка О.Ветрова (вага до 58 кг) та Н.Давидова (вага до 69 кг) з Чернігова.

На олімпійській хвилі

ХV літні Олімпійські ігри, що мали відбутися в столиці Фінляндії – Гельсінкі, стали дебютом для збірної команди Радянського Союзу. До центральної події готувалися заздалегідь.

До складу збірної олімпійської команди  країни від української спартаківської організації були включені чемпіони Радянського Союзу легкоатлети киянин Георгій Дибенко, Федір Марулін і Микола Білокуров та одеський стрілець-стендовик  Юрій Никандров.

Спартаківські олімпійці України на всесоюзній арені зарекомендували себе справжніми бійцями на легкоатлетичних аренах та траншейному стенді, проте ще не мали  достатнього досвіду участі у міжнародних змаганнях.

В метанні молота відзначився киянин Георгій  Дибенко. В мінському чемпіонаті СРСР він вперше завоював золоту нагороду, згодом поліпшивши своє досягнення в олімпійському році у міжнародних змаганнях в Києві, де був другим. Кращий результат  з радянських легкоатлетів показав ще й харків’янин Микола Редькін. Вони й  представили нашу державу з метання молоту на Олімпіаді.

Дніпропетровський бігун Федір Марулін  напередодні олімпійських стартів переміг у традиційній матчовій зустрічі збірних команд Москва-Ленінград-УРСР-РРФСР з бігу на 3000 метрів з перешкодами, встановивши новий рекорд України. Його земляк світовий рекордсмен з естафетного бігу 4х800 метрів Микола Бєлокуров вдало   стартував у міжнародному матчі за участю сильніших легкоатлетичних країн Європи. Відбувся він у червні 1952 року в Києві.  Бєлокуров з новим рекордом України у бігу на 1500 метрів –третім закінчив дистанцію.

Абсолютним чемпіоном України та Радянського Союзу з стендової стрільби став одеських спартаківець Юрій Никандров, що й обумовило його участь в Олімпіаді в Гельсінках.

ХV Олімпійські ігри 1952 року стали доброю перевіркою готовності радянських спортсменів до участі у великому спортивному форумі, але й успішна участь в ньому, де вони поділили 1-2 місця в командному заліку разом з США, показала, що багатьом спортсменам ще не вистачало досвіду участі у міжнародних стартах.

Спартаківці   України   виступили   в  олімпійських  змаганнях непогано, проте відчувалося відсутність такого досвіду. Дискобол  Георгій Дибенко   задовольнився   восьмим  місцем. П’ятим  у попередньому забігу на   3000 метрів   з   перешкодами  закінчив  дніпропетровець Федір Марулін. У попередньому забігу на 1500 метрів його напарник Микола Бєлокуров до фіналу прийшов четвертим, потрапив до напівфіналу, але в цілому був лише одинадцятим.

Не потрапив до завітної шістки заліковців і одеський стендовик Юрій Никандров.

Наступна олімпіада проходила в австралійському Мельбурні у 1956 році.

Український „Спартак” делегував до  далекого Мельбурну плавця Ф.Досаєва зі Львова, киян велосипедиста М.Колумбета, гімнастку Г.Коновалову та стендовика з Одеси Ю.Никандрова.

М.Колумбет стартував в шосейній велогонці на 187,7 км. Відбувалася гонка при сильній спеці. З 88 гонщиків 44 зійшло з дистанції,  не витримавши спекотної погоди. Серед них був і киянин, хоч до фінішу було недалеко.

Невдало склалися змагання і для одеського стрільця на траншейному стенді. Сильний вітер заважав стрільбі. Сталося так, що троє стрільців претендували  на єдине третє місце і бронзову нагороду, показавши однаковий результат – 188 очок з 200 можливих. При перестрілці  Ю.Никандров був останнім, що дорівнювало лише п’ятому місцю.

Гімнастка Г.Коновалова і плавець  Ф.Досаєв були в радянській команді  запасними і безпосередньої участі в змаганнях не брали.

А вже через чотири роки кращим з кращих – гвардійцям  радянського спорту було довірено захищати честь Батьківщини на ХVІІ Олімпійських іграх в Римі.

Спартаківці  України  делегували   до збірних    олімпійських    команд 9 спортсменів. Серед них веслувальник  І.Головачов з Херсона, легкоатлети В.Голубничий з Сум, киянка Л.Радченко, А.Кривошеєв з Чернівців, киянин А.Мацулевич, стендовик Ю.Никандров з Одеси, плавець з Харкова С.Толстопльот, велосипедист з Києва Л.Колумбет.

Рахунок „золотим” спартаківцям України відкрив майстер спорту з Сум Володимир Голубничий   у ходьбі на 20 км. Йому знадобилося 1 година 34 хвилини 07,2 секунди, щоб першим дійти до фінішу. Чудова перемога спартаківця,  цілеспрямованого, незламної волі до мети в будь-яких умовах, й – золота медаль! Радість перемоги свого вихованця розділив і його  наставник Василь Іполитович Поляков, який згодом став заслуженим тренером СРСР.

Київський майстер спорту з велотреку, один з братів Колумбетів – Леонід стартував в командній гонці переслідування на 4 км. Разом з товаришами по команді ленінградцями С.Москвіним, А.Бельгардом і В.Романовим він сміливо, настирливо, вдумливо пройшов горнило попередніх змагань, де був встановлений всесоюзний рекорд, а потім у фіналі  радянський квартет посів третє місце, пропустивши вперед гонщиків Італії та об’єднаної команди Німеччини.

Л.Колумбет разом з товаришами став володарем бронзової  нагороди.

Залікові  очки   збірній   команді  СРСР приніс херсонець І.Головачов. В  парі з литовським веслувальником з Вільнюса М.Рудзінскасом українець на байдарці-двійці на кілометровій дистанції у фінальному заїзді був четвертим, пропустивши  вперед екіпажі з Швеції, Угорщини і Польші,  відстаючи від переможця на 2,7 секунди.

П’ятою у фінальній серії стрибків у довжину серед жінок була киянка Л.Радченко з результатом 6м.16см. А її  подруга по команді і землячка з Києва В.Крєпкіна перемогла – 6м37см і завоювала золоту нагороду Олімпіади.

На  водних  доріжках  олімпійського басейну в складі збірного квартету 4х200 метрів вільним стилем виступав харківський спартаківець С.Толстопльот. Плавці дійшли до фіналу, але в останній момент тренери збірної СРСР замінили вихованця харківського тренера М.Золотаря іншим учасником і 25-річний Сергій залишився за бортом запеклої боротьби на водних доріжках.

Непогані результати продемонстрували й інші легкоатлети-спартаківці з України.

Успішно стартував чернівецький „середньовик” з бігу на 800 метрів А.Кривошєєв. Він хоч і не пробився до фіналу, але у напівфінальному забігу встановив республіканський і повторив всесоюзний рекорд, що дорівнював 1хв.48,1 сек.

Земляк А.Кривошєєва з Чернівців А.Мацулевич тепер став киянином. Він виступав  в естафетній команді СРСР 4 х 400 метрів, яка не пробилася до фіналу і  фінішувала п’ятою  в забігу, а потім  Арнольд у забігу на 400 метрів з бар’єрами знову був п’ятим.

Нічим не блиснув і одеський  спартаківець Ю.Никандров з стендової стрільби. Вдома, демонструючи високі результати, в Другій Спартакіаді народів СРСР, де спартаківський квартет – Ю.Никадров, В.Кампф, Л.Смагін та Д.Фролов разом з харківським авангардівцем А.Каплуном стали чемпіонами, а потім додав ще другу золоту медаль у вправі „з місця”, тепер на фоні відомих всьому світу стендовиків виглядів досить слабко, відкотившись далеко від залікового шостого місця.

Олімпійські ігри завжди були мірилом підготовленості спортсменів  та команд любої  з країн світу, де вони демонстрували усе своє вміння,  до якого готувалися майже  чотири  роки. Для спартаківців України олімпійська підготовка пройшла успішно, вони й демонстрували високі результати, проте, деякі з них набагато відставали від кращих досягнень спортсменів світу.

Радувало українську дружину, яка була в складі збірного колективу СРСР, те,  що  вона  завоювала  181 очко,   принесла   13 золотих,   9 срібних  і  6 бронзових нагород. І приємно, що серед 13 чемпіонів Римської Олімпіади був і спартаківець Володимир Голубничий, який „проклав шлях” для „золотих спартаківців” на наступних Олімпіадах.

Вінцем 1964 року стали  ХVІІІ Олімпійські ігри в японській столиці  Токіо, які зібрали учасників з 94 країн п’яти континентів і стали грандіозним святом молодості, сили і краси.

У складі олімпійських команд СРСР були й представники українського „Спартака”, які теж зробили свій внесок у загальний залік.

Бронзову медаль завоював спартаківець з Сум В.Голубничий. На олімпійській дистанції   з спортивної ходьби на 20 км він поступився чемпіону Європи К.Метьюзу з Великобританії та представнику ОНК Д.Лінднеру і посів третє місце.

Успішно для себе виступив А.Кривошєєв з Чернівців.У попередніх забігах на 800 метрів він фінішував з новим рекордом України, але потім у півфіналі був лише   шостим і до фіналу не потрапив.

Тепер вся діяльність республіканської ради ДСТ „Спартак” була спрямована на підготовку до ХІХ Олімпійських ігор в Мехіко та делегування в збірні команди країни спортсменів спорттовариства.

Імовірних претендентів до олімпійського Мехіко було до десятка спортсменів. Проте сто  крупних змагань з кожним місяцем звужувало  кількість претендентів. Кожний з них заявляв про себе в змаганнях, демонструючи високі  якості спортсмена.

Найкращі показники були у ходака В.Голубничого. Маючи за плечима  приємний вантаж  заслужених  перемог найвищого ґатунку, серед яких участь у двох Олімпіадах, „срібло” європейської проби, неодноразові звання чемпіона і призера країни, 32-річний Володимир і в олімпійському році демонстрував неймовірну витривалість, стійкість. спортивний гарт, бойовий дух.

Здобувши бронзову медаль ювілейної Спартакіади зі спортивної ходьби на 20 км та завоювавши звання чемпіона „Спартака” і ставши лауреатом конкурсу з визначення символічної збірної  півстоліття, що провела Федерація легкої атлетики СРСР, В.Голубничий став одним з претендентів до олімпійської збірної.

Останньою перевіркою перед Олімпіадою став чемпіонат СРСР з легкої атлетики у високогірному  Ленінакані, де умови проведення  змагань наближалися до мексиканських. Траса змагань пролягла біля  підніжжя вірменського  озера Севан. Ця траса, по суті, й вивела заслуженого майстра спорту В.Голубничого до олімпійського Мехіко. Спартаківець з Сум продемонстрував велику волю до перемоги, настирний бійцівський  характер, вміння боротися до кінця й першим перетнув фінішну стрічку Ветеран спорту здобув свою четверту золоту нагороду, а з нею і путівку до далекого олімпійського Мехіко.

Другим претендентом на Олімпіаду в Мехіко від українського „Спартака” став майстер спорту з вільної боротьби В.Гулюткін. Студент  3-го курсу Київського інституту інженерів цивільної авіації у півважкій категорії був двічі срібним призером чемпіонату країни, а в олімпійський рік, нарешті, піднявся на вищий щабель п’єдесталу і завоював золоту нагороду.

Як кращого серед борців вільного стилю, Володимира Гулюткіна включили до збірної команди СРСР для участі в чемпіонаті Європи.

Відбувся він в тодішньому югославському місті Скопле. 26-річний київський студент не залишив шансів на перемогу своїм ближнім суперникам. Тренував спортсмена севастопольський тренер І.Бочаров.

Третім олімпійцем став В.Скоморохов, майстер спорту міжнародного класу з легкої атлетики, чемпіон країни 1965 і 1968 років, переможець Всесвітніх спортивних ігор серед глухонімих спортсменів 1965 року, рекордсмен СРСР. В’ячеслав виступав за спорттовариство „Спартак”  і показував високі результати у бігу на 110, 200 та 400 метрів з бар’єрами, але закінчивши вуз у Дніпропетровську, переїхав до Луганська і став авангардівцем, хоч в офіційних документах кандидата  на олімпіаду вважався спартаківцем.

А  взагалі   Україна  делегувала до складу олімпійської збірної країни 54 кандидата майже з усіх видів програми.

У 1968   році  світовий спорт жив очікуванням ХІХ Олімпійських ігор. З 12 по 27 жовтня на гігантському стадіоні Ацтеків в мексиканській столиці Мехіко горів олімпійський вогонь. За спортивними пристрастями, напруженням боротьби Олімпіада в Мехіко переважала всі  змагання минулого. Було встановлено 84 олімпійських рекордів.

Українські олімпійці завоювали 14 золотих,10 срібних і8 бронзових медалей.

Одним з героїв олімпійських  стартів став спартаківець з Сум заслужений майстер спорту В.Голубничий зі спортивної ходьби на 20 км. В умовах високогір’я він здійснив справжній спортивний подвиг, завоювавши другу золоту нагороду, по суті, повторивши римський тріумф.  32-річний ходак, маючи значний досвід участі у змаганнях і вміло примінивши тактику на дистанції, зумів стати переможцем.

Згодом В.Голубничий був нагороджений пам’ятною медаллю Центральною  ради Союзу спорттовариств і організацій СРСР „За видатні спортивні досягнення”, його ім’я було занесено до Книги Пошани ЦК ВЛКСМ та вручено спеціальний пам’ятний приз на честь 50-річчя комсомолу.

Співавтором перемоги на Олімпіаді найкращого в історії радянської легкої атлетики ходака В.Голубничого став його наставник, заслужений тренер СРСР Василь Іполитович Поляков.

На Олімпійських іграх спартаківець – борець вільного стилю В.Гулюткін був запасним. Його замінив грузинський спортсмен Шота Ломідзе, проте заліку для команди він не приніс.

А ось легкоатлет з Луганська В.Скоморохов виступив успішно на 400 метровій дистанції бар’єрного  бігу, встановив новий рекорд СРСР, повторив світовий рекорд, але був лише п’ятим.

Ігри ХХ-ї Олімпіади, що відбулися у 1972 році в Мюнхені, чітко продемонстрували пріоритетність стрункої системи радянського фізкультурного руху.

Республіканська організація „Спартак” направила до збірних команд для участі в олімпійських стартах неодноразового чемпіона СРСР та переможця  V-ї  Спартакіади народів СРСР, чемпіона світу 1971 року та чемпіона Європи 1972 року донецького важкоатлета Бориса Павлова, дворазового чемпіона СРСР, майстра спорту міжнародного класу з веслування на байдарках і каное львов’янина   Романа Нагірного та найбільш титулованого спартаківця України та СРСР ходака з Сум Володимира Голубничого.  Але лише Володимир Голубничий, здійснивши свій черговий спортивний подвиг, приніс країні та рідному спорттовариству  „Спартак” не тільки залікові очки, а й срібну медаль ХХ-ї Олімпіади.

Штангіст Борис Павлов у першому ж підході не зумів взяти початкову вагу і отримав „баранку”.  Роман Нагірний був запасним в  команді.

Проаналізувавши виступ спартаківців у олімпійських стартах, Укррада розпочала діяльну підготовку до нових Олімпійських ігор, які повинні були відбутися в канадському Монреалі.

Задовільно провівши підготовку до найвищого спортивного форуму, українські спартаківські організації делегувати до збірних команд Радянського Союзу 15 своїх вихованців, які зарекомендували себе у престижних змаганнях європейського і світового рівня.

Для ходака з Сум заслуженого майстра спорту Володимира Голубничого ХХІ Олімпійські ігри  в Монреалі стали п’ятими  в його спортивній кар’єрі. 40-річний ветеран спортивної ходьби в своєму доробку вже мав дві золоті, одну срібну і одну  бронзову нагороду. Якби не прикра невдача, додому Володимир  повернувся б з новою нагородою.

Сергій Сенюков з Чернівців, майстер спорту міжнародного класу з стрибків у висоту, зарекомендував себе справжнім бійцем, довівши  це у багатьох змаганнях олімпійського року і мав, як кажуть, за плечима перший в країні результат . Важкоатлет з Хмельницька Сергій Полторацький в збірній країни  з 1975 року, був чемпіоном і призером СРСР, Світу та Європи.

До складу командної велогонки СРСР був зарахований студент  з Ворошиловграда (нині Луганськ) Анатолій Чуканов. Чемпіон країни та переможець міжнародних змагань, волейболіст з дніпропетровського „Спартака” Ігор Молибога був помітною особою в збірних України, став сильнішим  нападником, вміло ставив блоки, його й запросили до збірної СРСР і не помилились.

Жіноча гандбольна команда „Спартак” на чолі з І.Є.Турчиним не потребувала  ніяких рекомендацій. Жіночий гандбол, як  вид спорту, вперше був введений до олімпійської програми, тому неодноразовий чемпіон країни, володар Кубку європейських чемпіонів та призер світової першості став кандидатом  номер один до участі в Олімпійських іграх. Причому,  дев’ять  спартаківських гандболісток склали основу збірної команди СРСР.

ХХІ Олімпійські ігри, що пройшли в канадському Монреалі з 17 липня по 1 серпня 1976 року стали для спартаківців України найбільш вагомими і урожайними на спортивні нагороди.

Першими в історії олімпійського руху чемпіонками з гандболу стали гравці збірної команди СРСР під керівництвом заслужених тренерів СРСР киянина І.Є.Турчина і  москвича В.І.Ковальова. В складі збірної виступали київські спартаківки Людмила Бобрусь, Тетяна Глущенко, Галина Захарова, Лариса Карлова, Марія Литошенко, Тетяна Макарець, Людмила Панчук, Зінаїда Турчина і Наталія Шерстюк та представниці інших клубів країни. Їм  першим  вручені золоті олімпійські медалі.

Другу золоту нагороду «Спартаку» принесли велосипедисти в шосейній  командній  гонці,   де   радянські  гонщики раніше не перемагали. В складі команди виступав спартаківець з Ворошиловграду Анатолій Чуканов. Він разом з іншими спартаківцями  мінчанином Володимиром Камянським, Валерієм  Чаплигіним з Курська та естонцем Айво Піккуусом  подолали 200-кілометрову шосейну трасу за 2год.08хв.53,0сек. Наша команда випередила польських гонщиків, які стали другими, на 20 секунд, і принесли в командний залік збірній команді СРСР дорогоцінні очки.

Великі надії покладалися на спартаківських легкоатлетів, але вони не справдилися.

Після того, як шість  ходаків, в  тому числі і спартаківець В.Голубничий, в чемпіонаті СРСР напередодні Олімпійських стартів перевищили офіційний світовий рекорд в ходьбі на 20 км, на  Володимира, який був другим, покладалися великі надії. Але в Монреалі він застудився, і  йшов дистанцію хворим. Звісно, лише воля до перемоги і спартаківський обов’язок  примушували В.Голубничого не зійти з дистанції, але й це  не допомогло – сьоме місце.

А ось  другий  легкоатлет стрибун у висоту Сергій Сенюков, пройшов попередні змагання, потрапив до фіналу, де довелося виступати під зливою, і з результатом 2 м 18 см став п’ятим, принісши два очки збірній команді СРСР в неофіційному заліку.

Волейболісти команди СРСР, в складі якої виступав дніпропетровець Ігор Молибога, поступившись  у фіналі збірній Польщі – 2:3,  посіли друге місце. Радянським гравцям вручені срібні медалі.

Інші спартаківці України виступили невдало і заліку збірній команді не принесли.

Отож,15 українських спартаківців принесли збірній команді СРСР 9,15 очок.  По суті, це була капля в морі у порівнянні з 792,5 набраних збірним колективом країни очок в неофіційному заліку.

Наступні олімпійські старти давала Москва.

Спортивне життя після Олімпіади не затухало, воно спалахувало життєдайним вогником  і  наповнювалося новими результатами і досягненнями в різних видах спорту.

Ті обставини, що Монреаль передав олімпійську естафету  столиці соціалістичної країни – Москві, зіграли велику роль і стали значною подією в суспільно-політичному життя країни,  наклало відбиток на подальший розвиток фізкультурного руху в СРСР. Країна розпочала ретельну підготовку до Олімпійських стартів у Москві.

Олімпіада-80 була не за горами і спорттовариству необхідно  було вирішувати насущні завдання сьогодення.

„Спартак” на Україні став одним з найпотужніших спортивних товариств, яке  охоплювало понад 3,5 мільйонів працюючих в цій системі і об’єднаних  в 4909 колективів фізкультури виробничих підприємств, різноманітних установ і організацій та учбових закладів. За роки ІХ п’ятирічки спартаківці підготували 106 майстрів спорту міжнародного класу, 806 майстрів спорту, 21533 кандидатів у майстри спорту і першорозрядників,  1251715 спортсменів масових розрядів та 1198447 значківців комплексу ГПО.

Підготовка до Олімпіади-80  йшла повним ходом. Спартаківці використовували кожен  захід, щоб кандидати  до збірних команд  брали участь в них, підвищували свою майстерність, пробували себе в різних умовах, домагалися  вишукувати протягом чергового циклу необхідний комплекс завдань тощо. Такий перебіг заходів сприяв поліпшенню результатів у провідних спортсменів.

Поза увагою спартаківського керівництва не залишалася основна діяльність  спорттовариства. Вони проводили і брали участь  у звітних змаганнях згідно з календарним планом спортивних заходів, за виконанням яких пильно слідкував начальник учбово-спортивного відділу Укрради ДСТ „Спартак” О.С.Канакі.

Особливо насиченим був календар у легкоатлетів. Це й не дивно, адже „королева спорту” була найбільш „прибутковою” і давала  найбільшу кількість нагород і очок на змаганнях. Другий рік в олімпійському циклі став характерним у зростанні результатів і активності найсильніших спортсменів.

Удосконалювався стиль і методи роботи, ”Спартак” України помітно поліпшував свої показники. Завдяки чіткій системі планування  та контролю, посиленої організаторської роботи, зміцненню  контактів з галузевими міністерствами, відомствами і профспілками спартаківці  зуміли досягти  хороших результатів, як у зростанні масовості, так і у підвищенні майстерності своїх спортсменів.

Дострокове виконання планових завдань стало вагомим завдяки плідній роботі штатних і громадських працівників, тренерського складу.

Напередодні Олімпіади-80 спартаківські організації рапортували про дострокове виконання планових завдань.

З 19 липня 1980 року в Москві стартували ХХІІ Олімпійські ігри сучасності. Яскраве  свято спорту, миру і дружби тривало до 3 серпня і назавжди вкарбувалося в літопис світового олімпійського руху. Не дивлячись на намагання реакційних сил зірвати олімпійські старти, цей спортивний форум сучасності зібрав близько 6 тисяч спортсменів з 81 країни, по суті, увесь цвіт світового спорту. Володарями олімпійських нагород стали спортсмени з 36 країн світу.

ХХІІ літні Олімпійські ігри в Москві стали переконливим свідченням винятково високого рівня підготовки радянських атлетів, які вперше виступали всією олімпійською  програмою і здобули 194 призових нагород. Цей результат став явним тріумфом справжнього масового розвитку спорту в нашій країні.

Майже третину завойованих нагород  здобули олімпійці України – 75, з них 38 золотих, 19 срібних і 18 бронзових медалей. Про рівень підготовки українських спортсменів свідчило й те, що в ході змагань вони встановили  3 світових і 6 олімпійських рекордів. Успішні результати виступів на Олімпіаді стали наслідком наполегливої, цілеспрямованої роботи тренерського колективу та спортивних організаторів зі спортсменами протягом усього циклу підготовки до олімпійських стартів.

Яскраву перемогу, незабутні враження напруженої спортивної боротьби подарували глядачам і спартаківці України, яких республіканська рада спорттовариства делегувала на Олімпіаду. 16 спартаківців було включено до олімпійських команд, зокрема, з гандболу, плавання, легкої атлетики  тощо.

Героїнями Олімпіади-80 стала команда гандболісток збірної СРСР, яку готували до змагань заслужені тренери СРСР І.Є.Турчин і М.А.Луценко. Титуловані гравці київського „Спартака” – семиразові переможниці Кубку Європейських чемпіонок,12-разові чемпіонки країни, тріумфаторки Монреальської  Олімпіади, – склали кістяк  збірної олімпійської СРСР і вдруге піднялися на вищий щабель п’єдесталу.

Дев’ять  київських спартаківок (з них п’ять  вдруге) стали чемпіонками ХХІІ Олімпійських ігор – воротар Наталя Тимошкіна, гравці Людмила Порадник, Ольга Зубарєва, Лариса Карлова, Тетяна Кочергіна, Наталя Лук’яненко, Любов Одинокова, Ірина Пальчикова, Зінаїда Турчина, а також   аванградівка із Запоріжжя Валентина Лутаєва. Разом з ними в команді СРСР були представниці і з інших союзних республік.

Збірна команда СРСР стала чемпіоном Олімпіади-80,гравцям вручені золоті нагороди.

Ще дві золоті нагороди завоювали спартаківські плавці  вихованці заслужених тренерів СРСР А.А.Драпея, Л.Д.Капшученка і В.І.Ситника –київські майстри Сергій Красюк та Юрій Присекін, вони в складі естафетного квартету збірної СРСР 4 х 200 метрів вільним стилем стали переможцями фінального запливу й олімпійськими чемпіонами.

Сергій Красюк виступив ще в спринтерському запливі на 100 метрів вільним стилем. Він був першим, кому вдалося перевершити рекорд знаменитого Володимира Буре, який тримався понад шість років. Киянин разом з московським спартаківцем Сергієм Смирягіним виплив на рубіж 50 секунд і став срібним призером Олімпійських ігор.

Не  пробилися до збірних олімпійських команд із-за зниження спортивних результатів з академічного веслування В.Мороз з Дніпропетровська, стрільці-стендовики С.Охотський з Хмельницька і харків’янин О.Лавриненко, неодноразовий чемпіон країни з стрибків у висоту С.Сенюков з Чернівців  та п’ятиборець  зі Львова С.Картошкін. По суті, спартаківці не дорахувалися дорогоцінних залікових очок.

У ритмі часу

Олімпійський рік став успішним для спартаківців України. На московський спортивний форум вони делегувати 16 провідних спортсменів, з яких одинадцять повернулися з золотими нагородами. Це свідчило про вдалу підготовку до відповідних стартів, особливо з гандболу  і плавання, а в більшості спартаківці добилися істотного підвищення результатів.

Підводячи підсумки участі спартаківців у олімпійських змаганнях, Укррада ДСТ „Спартак” вказала на посилення контролю за роботою  тренерського складу. У зв’язку  з розширенням  програми Олімпіади-84:  введення до програми художньої гімнастики, синхронного плавання та інших,  сприяти їх розвитку, де в  „Спартаку” є надійні резерви. Спорткомітет України визначив 54 кандидатів-спартаківців до збірних команд на участь у наступних спартакіадних і олімпійських стартах, але скільки з них доб’ється  участі в них, залежало від спортсмена і тренера.

За успішну підготовку та участь в стартах ХХІІ Олімпійських ігор в Москві уряд нагородив велику групу спортсменів, тренерів та організаторів орденами  і медалями. Всі спартаківці, хто був причетний до олімпійських стартів, удостоєні нагород. Орденом Трудового Червоно Прапора відзначено заслуженого тренера СРСР І.Є.Турчина, орденом „Знак Пошани” гандболісток Л.Бобрусь, З.Турчину, Т.Кочергіну та інших. Орденом „Знак Пошани” відзначена й плідна організаторська діяльність по підготовці до московської Олімпіади спортсменів товариства голови Української республіканської ради ДСТ „Спартак” П.Ю.Влоха.

Московська Олімпіада стала тим   лакмусовим папірцем, яка виявила значний ріст масовості  й майстерності радянського спорту, дала важливий імпульс розвитку олімпійського руху й притягувала до масової фізкультури і спорту мільйони людей.

З кожним  новим роком відчувався дух наступної ХХІІІ Олімпіади, яка повинна була відбутися в американському Лос-Анжелесі. Спартаківці  намагалися внести значний вклад в олімпійську копілку країни. Це стало справою честі для них, і до того ж, спартаківці були у великому боргу перед Спорткомітетом України перед спортом високих досягнень.

Готувалися українські спартаківці і до зимових олімпійських Ігор, які повинні були відбутися в Сараєво – зимові, намагаючись примножити славні традиції радянського спорту.

З зимових видів найміцніші позиції були в ковзанярському спорті, зокрема, його лідером останнім часом стала київська спартаківка Валентина Лаленкова. Ще у 1979 році вона заявила про себе участю в чемпіонаті країни, де стала в спринті переможцем з швидкісного бігу на ковзанах, згодом брала участь в олімпійському Лейк-Плесіді та V зимовій Спартакіаді народів СРСР,посівши шосте місце. У 1982 році Валентина успішно виступила на високогірному Медео  в Меморіалі пам’яті М.С.Кисельова та завоювала велику бронзову медаль на чемпіонаті світу з багатоборства   в німецькому Карл-Маркс-Штадті.

В кінці 1983 року Валентина Лаленкова знову спробувала свої сили на Меморіалі М.С.Кисельова в Москві – одному з головних  відбірних стартів на Олімпіаду, де киянка чудово промчала 1000-метрівку, встановивши всесоюзне досягнення,  потрапила до списку сильніших на цій дистанції в світі за всі роки й посіла четверте місце. Впевнено виступила спартаківка у Москві й на дистанції 500 та 1500 метрів. Ці результати дали путівки на чемпіонати Європи і світу.

Європейський форум відбувся на високогірній ковзанці Медео під Алма-Атою. Валентина Лаленкова завоювала велику срібну медаль з рекордом СРСР за сумою багатоборства.

Київська спартаківка стала  чемпіонкою Європи з швидкісного бігу на ковзанах на спринтерській дистанції 500 метрів і двічі завойовувала бронзові нагороди.

На Чемпіонаті світу серед жінок в голландському Девентері   Валентина на спринтерській дистанції  була четвертою у багатоборстві.

В  югославському   місті  Сараєво стартували ХІV Олімпійські ігри 1984 року. Київська спартаківка з швидкісного бігу на ковзанах  на своїй коронній дистанції 1000 метрів показала четвертий результат і була восьмою на 3000 метрів, принісши залікову очки збірній команді СРСР.

Старший тренер жіночої збірної команди країни Б.Стенін відзначив у киянки високі якості  спортсмена: віра у власні сили, стабільність, надійність, особлива комунікабельність серед подруг, які недарма обрали її своїм комсомольським ватажком олімпійської команди ковзанярок. А у 1983 році Валентина Лаленкова потрапила до числа десяти кращих спортсменів України.

Олімпійський рік для спартаківців  був насичений багатьма  спортивними заходами, в яких поруч з досвідченими спортсменами змагалася і перспективна молодь.

Основні спортивні події 1984 року повинні були розгорнутися  на спортивних базах Лос-Анжелеса в Сполучених Штатах Америки  у серпневі дні. До них  старанно готувалися радянські спортсмени.

Проте не судилося посланцям СРСР, як і інших країн соціалістичної співдружності, взяти участь у найбільшому комплексному світовому спортивному форумі. Ще  задовго до відкриття Олімпійських ігор 1984 року в США при підтримці офіційних властей була розв’язана брутальна  антирадянська, антисоціалістична кампанія, готувались провокації, шантаж і навіть фізична розправа над радянськими спортсменами. Саме з цих причин спортсмени СРСР і цілого ряду інших країн змушені були прийняти єдино вірне рішення про неучасть у ХХІІІ Олімпійських іграх.

До ХХІІІ Олімпійських ігор радянські спортсмени посилено готувались, і щоб не пропала марно напружена підготовка до цього спортивного форуму, вирішено було провести міжнародні комплексні змагання найвищого рівня під назвою „Дружба-84”. Девіз цих турнірів, що згодом у серпні 1984 року  відбулися з усіх олімпійських дисциплін , –  став „Спорт, мир, дружба”, якнайкраще відповідав їхньому духові, тій атмосфері , що  панувала на спортивних аренах Москви, Праги, Варшави, Будапешта, Софії, Гавани, Улан-Батора. Саме на цих турнірах, а  не в далекому Лос-Анжелесі, панувала товариська атмосфера, торжество олімпійських ідеалів.

Для радянських спортсменів міжнародні  змагання „Дружба-84” стали  головною подією року і увійшли золотою сторінкою в світову історію спорту.

В складах збірних команд Радянського Союзу успішно виступали посланці українського „Спартака”, серед яких були представники різних олімпійських видів спорту. Вони   внесли значний  вклад в загальну перемогу збірного колективу країни.

*   *   *

Перебудова суспільства докорінно змінила відношення більшості адміністративних керівників до розвитку масової фізкультури і спорту, а відсутність належного фінансування зводила нанівець усі намагання спортивних і профспілкових керівників вивести її з прориву.

У важкий суспільно-політичний період перебудови з 1987 по 1991 рік, коли існувало єдине спорттовариство профспілок, поруч  з міцними „Динамо” і ЦСКА, спартаківці не пішли в тінь: їх особливий  характер і патріотизм дозволив їм залишатися  одним з провідних, як у великому спорті, так і в масовому фізкультурному русі, зберігаючи спартаківські традиції.

Багато спартаківців продовжували успішно виступати у всесоюзних і міжнародних змаганнях з різних видів спорту, ставали чемпіонами і  призерами. Як завжди, продовжували переможну серію на першостях країни та в Кубку європейських чемпіонів гандболістки  київського „Спартака”. В чемпіонаті Європи золоту нагороду виборола харківська легкоатлетка Людмила Джигалова. В олімпійському році в Сеулі вона стала чемпіонкою. Чемпіонський титул сильнішої в світі завоювала Наталка Лисовська зі штовхання ядра.

В цьому ж сезоні київські гандболістки „Спартака” виграли золоті нагороди чемпіонату СРСР, завершили серію переможних виступів в Кубку європейських чемпіонів, втринадцяте завоювавши цей почесний приз, а кращі спартаківки в  складі олімпійської збірної СРСР отримали бронзові нагороди ХХІV Олімпіади.

Не дивлячись на негаразди в суспільному житті країни, що відбувалися на початку 90-х, відчувалося, що  „Спартак” жив, дихав, набирався сил, щоб згодом вийти з „тіні” і юридично стати знову спорттовариством незалежної держави України.

Приємним сюрпризом для нового „Спартака” у 1992 році стала участь багатьох вихованців українського спорттовариства в ХХV Олімпійських іграх на спортивних аренах Барселони в складах збірної команди СНД − Співдружності Незалежних Держав (структура держав, створена після розвалу СРСР). Кращим дісталися олімпійські нагороди.

В складі збірної естафетної команди 4 х 400 метрів виступала заслужений майстер спорту харків’янка Людмила Джигалова.  Її стрімкий фініш  приніс Об’єднаній олімпійській команді золоту медаль. Це вже  була друга золота нагорода спартаківки.  До речі, Людмила у 1991 році стала чемпіонкою світу  в складі естафетної команди 4 х 400 метрів та була другою з бігу на 400 метрів. Скорилася харків’янці  і найвища сходинка чемпіонату  Старого Світу на  її  коронній дистанції.

Після закінчення спортивної кар’єри  титулована  спортсменка, заслужений майстер спорту СРСР Людмила Станіславівна Джигалова очолила у Харкові обласне управління у справах спорту і туризму.

Абсолютною чемпіонкою Барселонської Олімпіади  стала Олександра Тимошенко. Їй скорилася уся   програма художньої гімнастики, де киянка виступила без зривів, підкоряючи столицю Олімпіади витонченістю, досконалістю у виконанні вправ. Її перевага над суперницями була беззастережною. В нагороду – олімпійська медаль !

Олександра готувала шлях до високої нагороди ще п’ятнадцятилітньою  дівчинкою, коли під керівництвом своїх наставників на чолі з заслуженим тренером СРСР А.М.Дерюгіною стала чемпіонкою країни, потім переможницею ряду престижних турнірів, а у Сеульській Олімпіаді 1988 року піднялася на третю сходинку в багатоборстві. Київська майстриня художньої гімнастики стала восьмиразовою  чемпіонкою світу 1989 і 1991 років та Європи – 1988, 1990  і у 1992 роках з окремих вправ.

Успіх супроводжував і львівського боксера Ростислава Зауличного. У ваговій категорії до 81 кг, поступившись лише переможцю, спартаківець завоював срібну олімпійську медаль.

А в складі Об’єднаної команди СНД з гандболу виступали київські спартаківки заслужені майстри спорту СРСР Марина Базанова і Тетяна Горб. Команда  дівчат  посіла третє місце в олімпійському турнірі і гандболістки стали володарями бронзових нагород, проявивши чудові якості до завоювання високого місця.

Успішно  виступали в олімпійських змаганнях й інші українські спартаківці.

Відроджена запорізька СДЮСШОР „Спартак” з плавання вперше в історії запорізького „Спартака” делегувала до Атланти на Олімпійські ігри 1996 року п’ятеро своїх  вихованців: Світлану Бондаренко, Наталію Золотухіну, Володимира Ніколайчука, Ростислава Сванідзе та Дениса Силантьєва. Останній посів на Олімпіаді шосте місце з плавання на 200-метрівці батерфляєм, причому, в попередніх запливах встановив рекорд України.

До речі, на Олімпіаді в складах збірних були й інші спартаківські спортсмени: важкоатлет Тимур Таймазов (вага до 108 кг) та борець греко-римського стилю В’ячеслав Олійник  з Маріуполя, які виграли золоті нагороди, а в складі четвірки з академічного веслування киянка Світлана Мазій та Діна Міфтахутдінова завоювали срібні нагороди (з половинним заліком очок з іншим товариством).

Запорізька плавчиха Світлана Бондаренко, фіналістка